Ми мирнії люди, та наша кравчучка стоїть на запаснім путі

Нашому Хитрому Лисові важко, а якщо відверто – зовсім не даються у Тристоронній Контактній Групі напрацьовані колись хитрощі. Знову дєдушка підставляється.

Тут мимоволі почнеш порівнювати себе з Талейраном! Бо, виявляється, з дивану на Кобищанах бачиш те, чого не бачить записний політикан Леонід Макарович Кравчук укупі з усіма Норманді, МЗС, ОБСЄ і Арестовичем.

Про кравчукового покровителя зауважимо, що він ще задовго до епізоду з феофанівською ковідною симуляцією втратив смак, нюх і глузд – вже з того  моменту, коли кучерявий дідько пересадив його з велосипеда у гетьманське крісло. Все частіше навіть уваги на те зелене нещастячко звертати не хочеться, нехай грається, аби не плакало.

Добре вже й те, що уханьський кажан покусав його неглибоко. Імітував, поганець, агресію, про що «з жалем» необережно повідомляла суспільству дівчинка Мендель.

Атож, до чергової заяви вірного продовжувача справи Сивохо, Першого Президента, «Человєка і Парохода» (ясен пеньок, Чорноморського Пароплавства!), товариша Кравчука. Заява неоціненна, грандіозна, від неї вже другий день ходором ходять тектонічні плити європейської політики й іржуть коні в російському МЗС.

За старою компартійною традицією товариш передовсім цитує вождя, бо у його лебедині часи тривалість перебування на посаді навіть редактора заводської багатотиражки залежала від кількості згадок німецького ашкеназі Карла Га́йнриха Маркса, фактичного арійця Фрідриха Енґельса і трохи калмика Владіміра Лєніна на шпальтах ввіреного редакторові рупора токарно-фрезерувальної правди.  

Це ми, натякаючи на етнічні родоводи мислителів, провокуємо конструктивну полеміку щодо ролі сучасних національних блазнів (Трампа, Болсонару тощо – ви ж розумієте, хто цей «тощо»?) у блокуванні маскового режиму і насадженні інтелектуальних локдаунів, як панацеї. Між іншим, панацея особливо ефективна в ситуації, коли ті, хто зверху, вже не можуть, а тим, хто знизу, перехотілося.

Хоч криком було кричи, але курка-несучка без мудрих настанов Леоніда Ілліча Брежнєва не спромоглася б вичавити із себе бодай десятка яєць. Неможливо уявити фізичну особу-підприємця (у миру – ФОПа) з касовим апаратом на Сьомому кілометрі під Одесою; РФ – без Недопалка (2000-2036, і далі у вічність).

Щоправда, у погребі під Кремлем бачили Паркінсона, який підкрадався непомітно, і тому останній рубіж Блідої Молі під запитанням. Ну, там ще E = mc², квадрат гіпотенузи і Волга в Каспійське море.

Такою ж константою була непохитна переконаність Леоніда Кравчука у месіанстві миром помазаного клоуна з його генітальними настановами. Але ось пряма мова: «У багатьох виступах президент Володимир Зеленський говорив, що ми не можемо вічно переконувати і Росію, і ОРДЛО, що потрібно розблокувати ситуацію і йти дорогою миру».

Це що, «перестати стріляти» – Апельмону під хвіст?! І 9 грудня – річниця нормандської зустрічі під акапельний супровід Богдана на теми «Холодно» – стане днем  трагічного переосмислення Росією свого імперського призначення на білому світі?! Людоньки, що робиться!

Ми вже уявляємо, як під вечір у наступну середу посунуть валки бурятів на тракторах геть із розграбованого Порошенком Донбасу, як плаче над хлібом-сіллю для загонів «Правого сектора» Сивохо у випраних і сухих джинсах, як Штепа мліє у по-козацьки терпких обіймах Яроша, як Ахметов вступає до «Європейської солідарності» і воскресають розіп’яті слов'янські хлопчики у новеньких трусиках, як…

РФ по Курили включно принишкла від категоричного ультиматуму українського дипломатичного цвіту: «Вічно переконувати Росію не можемо, потрібно шукати нові шляхи». Сказав, як пропиляв бензопилою Dnipro-M, сивочолий миротворець, і Лавров зорієнтував Захарову негайно (буквально з нуля годин 10 грудня) припинити «спротив Росії миру на Донбасі», зайнятися консервацією філій Росвоєнторгу у шахтах, пошуком битих шляхів до миру і роботи для Пушиліна.

Маня з піснею «Давно не була я в Донбасі, тягнуло…» рвонула з кабінету, не позастібавши ґудзики. На КПП у Золотому на неї чекав, нервово посмоктуючи айкос, хтось невисокий у форменній треуголці. За спиною Янелоха Боунапартія спали кургани тьомниє. Пахло шаурмою.

Не спали штаби зажопників, шастаючи між териконами і Ростовом, спішно формуючи списки народних депутатів України на вибори 31 березня. Медведчук, Бойко і Рабинович роздавали російську антиковідну вакцину «Супутник-5» у пакеті з допомогою на поховання.

Арахамія, це від нього несло партійним делікатесом, намагався щось ще сказати про інтелектуальний локдаун, але не встиг – його випадково закатали в асфальт у рамках Великої Дорожньої Афери на 908 кілометрі траси Київ-Ростов-на-Дону під Антрацитом. Піддуті корабельні сосни не помітили втрати голови фракції.

Довго не спав і Леонід Макарович. Його реноме буквально розривалося на нерівномірні частини під важкими крапельками дум щодо майбутнього документу  РНБО.

«Який його зміст? Зі мною ніхто не радився, я не можу вам нічого сказати», – нарешті тихо поговорив сам із собою і визначився з маршрутом між Сціллою і Харибдою голова Тристоронньої Контактної Групи. Подумки поклав руку на Пересопницьке Євангеліє і заснув сном праведника з почуттям гарно виконаної роботи.

Десь близько кричав уві сні радник офісного завгоспа з питань стратегічних комунікацій у сфері нацбезпеки і оборони Арестович. Кричав, щоб не плутали його «єдиний голос» з голосом Романа Сасанчина, переможця десятого сезону талант-шоу «Голос країни. Діти» у команді Тіни Кароль із піснею «Цвіте черешня». Мовляв, він, ім'ярек – у дорослій групі.

На КПП у Золотому Мендель ревниво стежила за набираючим сили екстазом учасників зустрічі представників двох цивілізацій – євроазійської Захарової і квартальної Зе. Об’єкт пристрасно-державницьких жадань простої херсонської дівчинки роздухарився перед другою особою МЗС РФ, заглядав особі під повіки, певно, реалізовував давню мрію втопитися хоч би у чиїхось очах, аби російські.

Шепотів щось безпосередньо у вухо Мані, як було колись Андрій Йосипович йому самому. А Маня розв’язно реготала і все більше була схожою на Сергія Вікторовича Лаврова.

Сонце не поспішало – по-перше, навіть Маріуполь було видно у зеленуватому сяйві, яким палахкотів на всю лінію розмежування найвеличніший лідер, а по-друге – затуркане світило вже й само не знало, куди сідати і де вставати, де тут Схід, а де – Захід.