Музика ГУЛАГу: трагедія Віри Лотар-Шевченко
Холодного вечора 1950 року до Нижньотагільської музичної школи зайшла виснажена жінка. Вона була вдягнута у ватник і стоптані черевики.
Поганою російською жінка попросила провести її до рояля й «зіграти концерт». Сіла за інструмент, довго дивилася на клавіші, потім підняла руки, і... з актової зали побігли, стрясаючи старовинну одноповерхову будівлю, потужні, наповнені шаленим темпераментом акорди.
Вчителі та учні, покинувши заняття, кинулися до зали. Дивна незнайомка сиділа за роялем і кривими від артриту пальцями грала симфонії Баха, Моцарта, Бетховена, Шопена, а її погляд спрямований у нескінченність, обличчя ж осяяне натхненням.
«Хто ви?», — запитала директор школи, як тільки незнайомка закінчила. «Мене звуть Віра Лотар-Шевченко, — відповіла та із сильним іноземним акцентом, — і я тринадцять років грала цю музику на дошці!».
Колись їй аплодували Європа та Америка, а палкий адепт сталінізму Ромен Ролан назвав її «найвидатнішою піаністкою XX століття». Вірі ж на славу було начхати, бо найголовнішим для неї була музика; музика була її щастям, життям, і Віра віддавалася їй без залишку, поєднуючи у собі вимогливість вчителя і вічне прагнення учня.
Народилася Віра Лотар 10 березня 1901 року у Турині у родині італійського математика та іспанської піаністки. Потім батько отримав місце професора у Сорбонні, тож сім'я переїхала до Парижа, де у віці 6 років Віру віддали до музичної школи, а у 12 вона вже давала сольні концерти.
Якось вона пробилася до Артуро Тосканіні за лаштунки та попросилася грати в його оркестрі. Вимогливий Тосканіні відмовив, тоді ж Віра сіла за рояль та зіграла одну з робіт Ференца Ліста так, що славетний італійський диригент аж заплакав; з його оркестром Віра об'їздила весь світ.
За два роки — у свої 18 — почала давати сольні концерти. Ромен Ролан, знавець Бетховена, був вражений її виконанням, а невдовзі Віра гратиме американському президентові й британській королівській родині у Букінгемському палаці.
Фірма «Steinway & Sons» подарувала їй рояль та зробила обличчям своєї кампанії. Попереду: усипаний трояндами шлях, слава, багатство, шанувальники — загалом усе, чого можна лише побажати, але всьому завадило... кохання.
У середині 1930-х Віра знайомиться із Владіміром Шевченком — російським білоемігрантом та скрипковим майстром, якого у Парижі кликали «російським Страдіварі». Це було кохання з першого погляду, хоча Владімір був старший за неї, вже мав двох синів, але Віру це не зупинило, і в 1936 році вона виходить за нього заміж.
А потім піаністка закохується вдруге, — у совєцьку росію, — наслухавшись історій від свого приятеля Ромена Ролана про бурхливий розвиток і «комуністичний рай у країні рад». Про свою покинуту батьківщину розповідає їй чоловік, тому у Віри спалахує бажання переїхати до цієї «дивовижну країну, де живуть чудові люди».
Вони пишуть прохання-подання до посольства СССР і за кілька місяців Владіміру дозволяють повернутися. Щасливе подружжя переїжджає до Ленінграда, а на календарі тим часом страшний 1937-й рік...
Совєцька дійсність виявилася мильною бульбашкою, тому Шевченки не живуть, а виживають: кімната у гуртожитку, загальний туалет та кухня, грошей не вистачає, Віра продає паризькі туалети. Але через кілька місяців завдяки протекції піаністки Марини Юдіної піаністка влаштовується до Ленінградської філармонії солісткою.
Чоловік отримує роботу. Здавалося б, найважче позаду, проте одного разу вночі до гуртожитку під'їжджає чорний «Воронок» — Владіміра заарештовано за доносом. Йому дають 10 років без права листування.
Віра кидається захищати чоловіка. Зі своїм шаленим темпераментом вона ходить від однієї інстанції до іншої інстанції, доводить, що чоловік любив росію, що він — патріот, але нічого не допомагає, і тоді вона, втративши терпіння, крикнула: «Отже, і мене заарештуйте!».
Чекісти особливо не церемонилися: жінку негайно заарештували за «співпрацю з ворогом народу». Слідчий НКВД на одному із допитів повільно, ніби смакуючи тортури, ламав їй руків'ям пістолета кожен палець, аби більше не могла грати.
Віра відсидить, як-то кажуть, «від дзвінка до дзвінка», змінить шість таборів, валитиме ліс, пилятиме дрова, працюватиме на кухні... Чоловіка її розстріляють, але дізнається про це через багато років.
Діти Шевченків потраплять до притулку, де старший син загине під час бомбардування, а з молодшим Віра зустрінеться лише через 20 років. Жодного разу в таборі вона не торкнеться рояля.
Але одного разу два зеки виріжуть їй із фанери клавіатуру, й ось на цьому «табірному Стенвеї» вона ночами програватиме весь свій величезний репертуар. І, дивлячись на її осяяне обличчя, жінкам у бараку здасться, що вони чують безсмертну музику за мить до відходу у кращий світ...
Віра Лотар-Шевченко вийшла на волю холодного 1950 року. Їй було заборонено мешкати у великих містах, але вона мріяла лише сісти за рояль, і тому проситься до будь-якого міста, де є музична школа.
У Нижньотагільській музичній школі вона грає кілька годин без зупинки, а в коридорі мовчки плачуть учителі. Вони здогадувалися, звідки вона прийшла у цій зеківській одежині; її взяли до школи ілюстратором для уроків музичної літератури.
Тагільцям дуже пощастило — вони слухали славетну піаністку, яка давала безкоштовні концерти у місцевому Будинку культури, влаштувавшись працювати у драматичний театр музичним оформлювачем, а потім взяла учнів. Але вчити не любила.
Спершу слухала, як дитина грає, потім казала: «Грати треба так», — і показувала, а сусіди, покинувши справи, бігли на цей імпровізований концерт. Одна з її учениць, Татьяна Гуськова, згадує: «...Вона жила в якомусь особливому світі, була абсолютно непрактична у справах життєвих, побутових. Музика заповнювала її всю без залишку, була сенсом існування, життям та щастям».
Згодом піаністка спробувала випробувати долі у Свердловську, проте дирекція тамтешньої філармонії поставилося до неї вкрай підозріло. Вона була «чужа», до того ж «колишня зечка», та ще й грала не так, як заведено у російській школі, де панував соцреалізм і пропаганда.
Не витримавши тиску, Віра переїхала до Барнаула, де давала концерти у напівпорожніх холодних залах, дуже мерзла і страждала від цього. Але якось на її концерт випадково зайшов кореспондент «Комсомольської правди» Симон Соловейчік і був вражений її грою, і наступного дня про Віру Лотар-Шевченко дізнався весь СССР.
Останні 16 років життя піаністка дає концерти у Москві та Ленінграді, і вже ніхто не каже, що грає вона «якось не так». Живе у Новосибірську, в Академмістечку, а захоплені шанувальники її таланту всіма правдами та неправдами виклопотали їй двокімнатну квартиру, купили меблі та рояль «Becker».
Двері до квартири завжди були напіввідчинені, і сусіди слухали її гру, сидячи на сходах. Віра була абсолютна непрактична у побуті, не знала, як готувати, могла забути обід на плиті, сісти за рояль і схаменутися, коли вже з кухні валив дим.
Учні місцевої школи встановили над нею своєрідне шефство — збиралися у неї в оселі, купували продукти, виконували доручення. Десь наприкінці 1960-х із посольства Франції надходить лист: її кличуть до Парижу, пропонують відновити концертну діяльність, обіцяють турне Європою та Америкою, умови життя та гонорари, незіставні з совєцькими.
Але Віра відмовляє: «Мій від'їзд буде зрадою тих совєцьких жінок, які допомогли мені вижити у таборах ГУЛАГу». Згодом її за це навіть порівняють із біблійною Рут — країна, яка вбила чоловіка, виморила у бараках, стала її новою батьківщиною.
На її концерти квитки на перші ряди ніколи не продаються, бо там завжди сиділи ті, хто разом із Вірою пройшов табори. Померла славетна піаністка 10 грудня 1982 року, її поховали на одному з цвинтарів Новосибірська.
Проводжати в сотанню путь Віру Лотар-Шевченко вийшло чи не все місто. На могилі встановили білий пам'ятник, на якому вибили її власні слова: «Життя, в якому є Бах, — благословенне».
