На пробитих колесах наші пацани виходили з Бахмуту...

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

За шеренгою трепанованих силікатних будинків закінчувалося місто. Вал руїн загороджував ворсисту гладь поля і його спиною пролягали в далечінь чорні накати від техніки.

Дорогу через Хромове під*рам так і не вдалося розітнути, але на куті перед цвинтарем стояли спалені скелети техніки та автівок. Ворожий ПТУР чатував із горба за "курячою лапою", туди закралися недосиджені з суворого режиму і після активації заряду підкручували струнний дротик.

Вихід із фортеці сил оборони застав мене на околицях Костянтинівки, туди також час від часу прилітали калібровані сувеніри від смокалів. Ранок розпочався з повідомлення від "Директора", воно надійшло на мою переобтяжену "синьку" у телефоні: ось і ми отримали наказ виходити з міста...

Саме так Тарас Деяк – командир "Карпатської Січі" повідомив мені про завершення першого акту Бахмутської епопеї. Ми були з ним на зв'язку, адже працювали у суміжних зонах та не рідко обмінювалися інфою про оперативну ситуацію.

У прилеглих до Констахи аулах зачаївся наш втишений кут, сільська хата у тоскній агломерації промзони. При горóді кіт-крадун; пусті цинки з відігнутими язиками і жменями недопалків; пакети з-під сухпаїв і урінові кущі у присадибній ділянці.

У цих рихлих цегляних стінах було розгорнуто вузол зв'язку і монітори, де транслювалися стріми польотів над під*рськими позиціями. Задовго до нашої появи тут у одній із кімнат жила дитина.

Шпалери з ведмедями і кілька шкільних підручників на полиці виказували це. Саме там я на підлозі кинув свої грішні кістки і ми із "Чаркесом" y глибину ночі виливали теологічні плітки та маніфест правого синдикату.

– "Філософ", збирайся, їдемо на Часік. – Мій шеф "Фараон" розітнув голосом ранковий напівсон моїх повік, рюкзак був зібраний, тому я роздуплився умиванням в пляшці і став шнурувати взуття.

"Муслім" нас підкинув на точку, де під присипаним гіллям ховався наш "Hammer". Цокнули броньовані двері й у салон екстрім-таксо стали залітати рюкзаки, короби та автомати.

– Наступна станція Ступочки, потім Часів Яр! За 7 хв долетим, – хриплуватим голосом з іронічним акцентом сказав наш комбат.

Юра на псевдо "Капуста" – бувалий яструб війни, Людина широкої душі і безстрашного серця. Після "Да Вінчі" він взяв до своїх рук управлінські важілі батальйону.

Ще в ООСі ми воювали завдяки тому, що "Капуста" нас пускав чудити в свою зону відповідальності. Він тоді офіційно був в ЗСУ і командував батом однієї з бригад, а ми перебували у фантомному статусі добровольців; тобто, фронтової шпани якої "нема в зоні БД".

Тож сипалися снаряди з некрологами на голови під*рів, із чисельними жертвами під завалами полкових КСП та "очєрєдним обострєнієм" на TV "ЛиНиРи". Були славні часи, коли ми кошмарили Кадіївку і Першотравневе, педантично маскували Д-20 і падали в придорожні рівчаки, аби нас не спалив патруль ОБСЄ.

За кермо "Hammer" як і зазвичай сів "Капуста"; поряд "Фараон"; а ми з "Муслімом" – позаду. Не кожному доводилося бодай раз у багажнику їхати у броньованому таксо, аби в передньому ряді сиділи двоє Народних Героїв України!

Набираємо швидкість, проносимося через поцятковані уламками бетонні зупинки й розкришені як печиво цегляні будинки. Розбиті гусінню дороги ведуть вздовж кварталів припорошених циганським пилом і бетоннами гематомами.

Вриваємося у територію болю – за поворотом на сусідній вулиці загинув наш командир "Да Вінчі". Згадую умоглядно останній день, коли я попрощався з ним у селі під Бахмутом.

Того дня я захворів і ледь витримав свою зміну, а о 6:00 прокинувся "Да Вінчі" і він відпустив мене до Краму, аби я відігрівся і за пару днів повернувся на вихідну позицію. За день до того він переїхав до нашої лисячої нори й поставив свою розкладушку поряд із моєю.

Це нагадало старі Авдіївські часи, коли після ворожих прильотів по базі, наші ліжка стояли навпроти в стінах пустої казарми. Особовий склад роти тоді чалив у прилеглому бліндажі; пізніше до нашої коморки підтягнувся Юра Бутусов і ми так провели сповнений пригод тиждень.

– Лікуйся, "Філ", – коротко сказав "Да Вінчі". Ми потиснули руки, обійнялися і роз'їхалися у різні боки.

О 7:30 я прибув у Крам, впав на підлогу та одразу провалився у сон з мокрим від холодного поту спальником. О 14:30 я крізь мару почув голос "Капусти" у передпокої хати, який другу "Мусі" сказав фразу: «"Да Вінчі" загинув».

Мені захотілося відкрити очі, аби глянути на час у відчутті драматичної історичної події... Проте минуло кілька місяців і ми в нарваному режимі знову форсуємо квартали Часіка.

Тепер ми діємо за його схемами та згадуємо у розмовах. Попереду вулиця Жуковського – пролітаємо залізничні переїзди та проносимося над розколинами асфальту.

Дуже поряд лягають під*рські прильоти, але цей факт нас не дезорієнтує. За спиною залишаємо під зав'язку запарковані технікою посадки, переважно це САУ різних зразків.

На планшеті "Фараона" активовано режим трекінг і ми об'їжджаємо черговий апендицит на мапі. На будинку номерок з написом Белінського ХХ.

"Капуста" зупиняє у знайомій місцині та паркує в тіні дерева "Hammer". Приїхали до нашої підземної схованки; освяченої місцини в якій наш експресивний побратим під обстрілом молився вголос словами: «Подвал – спасі і сохрані!»...