Наші масові уявлення про демократію — фантазії совєцьких дисидентів

Уявлення переважної більшості українців про демократію як певного «надміру етичного порядку» — власне, річчю яка і породжує відповідний ресентимент щодо тоталітарності, як «сильного порядку» — не відповідають дійсності. Наші масові уявлення про демократію нині — це фікція, успадкована від совєцьких дисидентів.

Породжена у першу чергу совком, після якого просто необхідно було вигадати якусь альтернативу, яка буде мати моральний окрас. Тобто, віри у Захід як найбільше морально-етичне середовище, як найбезпечніше середовище, що буде контрастувати зі звірячим совком.

Однак це бажання контрастувати було дуже нереалістично перебільшено, і нині руйнує саму демократію зсередини апологією її утопічних вимірів. Для повалення комунізму це було добре — навіть відмінно, але залишившись у чистому полі із суворими реаліями держуправління це явище просто приречене на загибель.

Демократія не будується, а «існує» або «не існує», бо демократія це не якась там вигадана ліберально-демократичними дисидентами постсовка форма без насилля і брехні. Це лише ПОЛІАРХІЧНА форма існування влади, зарубайте собі на носі!

Себто, гарантії, що вас не битимуть дрючком по голові за умов демократії немає ніяких, зовсім. Просто влада більш колективна і «публічна» хоча б у комунікації (але не в ухваленні й формуванні рішень).

Як би нам не здавалося бажаним ідеалом — вплив великої кількості недотичних і некваліфікованих людей на ухвалення рішень абсолютно низький. Так, якоюсь мірою можна сказати, що вибори «без вибору», але будьмо чесними до кінця і не лукавити: спроможність виборця оцінювати державну політику НУЛЬОВА.

Навіть у багатьох випускників політології, міжнародних відносин чи навіть ядерної фізики вона є такою; і це не помилка, це норма. Ще 100 років тому наші предки у більшості своїй лише вчилися писати — вірити у швидке настання Ноосфери, де люди у Синергії ухвалюють якісь рішення тут взагалі не доводиться.

Просто на Заході існує більш плюральна модель комунікації, більш заснована на репрезентації конкуренції. Але вона сама не замінює конкуренцію як таку — є лише додатковим (не основним!) полем, і то, знаєте, дуже відкрите питання.

Наприклад, нині у Канаді заборонено постити у соціальних мережах посилання на новинні ресурси, причому на всі: і на канадські, і на українські, і на російські. Ми ж коли таке чуємо, наша ілюзія «доброго західного суспільства» руйнується.

І справа не в тому, що тепер ми маємо відвернутися від синіх прапорів із зірками на користь червоних прапорів із зірками, а в тому, що вірність синім прапорам не має базуватися на наївній вірі в те, що етика концентрується у певних політичних моделях. Бо отримавши власне зіткнення з реальністю можна надовго захворіти на голову і повісити у себе над ліжком прапор КНДР.

Про політичні моделі краще судити виключно утилітарним критерієм ефективності, позаяк демократія перемогла зовсім не через етичність — радше, через ефективність, антикрихкість, стійкість... І, якщо вам здається що найкращий період в історії вашої країни настане коли політичні конфлікти зникнуть з неї, — помацайте стіну в кімнаті, чи не виріс на ній раптом серп і молот, адже день, коли політики обʼєднуються заодно є днем смерті політики.

Ми маємо звикнути до конфліктних ситуацій, як до єдино можливого доказу, що політика в нашій країні все ще існує. Якщо ви вважаєте політикою брудною справою by default — знову ж таки, помацайте стіну, можливо, десь причаївся серп із молотом.

Багато недалеких людей радять аби зрозуміти Захід читати ліберального класика Джона Локка; мовляв, уся влада є договором, усе з доброї волі, і ніяк інакше. Я ж раджу пригледітися його темного опонента (хоча і побратима) Томаса Гоббса — вся влада потрібна для того, аби нас не зруйнували наші ж внутрішні пороки, що тягнуться ще з Біблійних часів і ніким не можуть бути усунуті, а пороки усунуті бути не можуть — лише можуть бути спокуті гріхи.