«Не бійся, це російській літак»
Шокуюча розповідь журналістки А. Мурликіної про трагедію Маріуполя та «маріупольський синдром»
Ахметов та Іванов, освітяни та журналісти-пристосуванці, батьки, які підіграють викрадачам, та блогери, що розповідають, як їх життя покращується під триколором – чи мусять вони розділити провину з окупантом?
Багаторічна головна редакторка онлайн видання про Маріуполь «0629.com.ua» Анна Мурликіна народилася та все життя прожила в Маріуполі. 25.02.22 залишила місто. Будинок Анни вцілив, але повністю розграбований окупантами. У відвертому інтерв’ю Анна розкриває деталі воєнних злочинів, розповідає, що відбувається у Маріуполі, та ділиться думками про те, як слід поводитися з колаборантами після звільнення від загарбників.
— Міжнародний кримінальний суд у Гаазі виписав ордери на арешт викрадачів дітей путіна та його омбудсменші марії львової-білової. Ця жінка за наказом військового злочинця, який керує РФ, організувала депортацію дітей з Маріуполя, їхнє подальше перевиховання в росіян, та передачу в російські сім’ї. І сама взяла під опіку підлітка із Маріуполя. Які ваші враження?
— Ще не повна, але вже якась сатисфакція. Частина звинувачень стосується саме злочинів, що були скоєні в Маріуполі, стосується викрадених дітей і в тому числі хлопця, якого взяла львова-бєлова. А є ж ще й інша справа, по якій поки не висунуте обвинувачення, але матеріали стосуються бомбардувань цивільних об’єктів. Центральний епізод – трагедія, пов’язана з бомбардуванням Маріупольського драмтеатру (На той час у будівлі ховалися близько тисячі жінок та дітей, а на площі перед театром був напис «Діти», — Прим. Ред. Фото будівлі театру на заставці) Сподіваюсь, що ці справи стануть першими цвяхами в труну російської федерації, не лише в труну «людини», яка все це влаштувала.
Що ж стосується «перевиховання», відомо про табір під Санкт-Петербургом, куди вивозили дітей із Маріуполя. Після місяця перебування та повернення стало відомо про такі «способи виховання»: російський гімн, підняття триколору, спеціальні зустрічі, на яких дітям розповідають «справжню історію» України, якої «не існує як держави» (натомість є частина росії, яка «відбилася від рук»). Це відбувалося за згодою батьків упродовж минулого літа і батьки думали: діти пережили жахи бойових дій, до моря ходити не можна через міни, а тут відпочинок. Але на «відпочинку» відбувалося таке, що можна витримати лише зі сталевими нервами та дорослою психікою.
— Яким ви побачили нічний візит путіна до Маріуполя? Що залишилось за кадром? І як би ви порівняли це з візитом Гітлера 1941 року?
— Гітлер був набагато сміливішим в порівнянні з путіним: прогулявся Маріуполем вдень (див. архівне фото з сайту 0629 нижче). Путін його наслідує, але не дотягує. Проросійські маріупольці чекали на таке, як у Криму: салюти з концертами. А путін приїхав таємно. Будівля філармонії, куди він навідався, практично не постраждала. Її відремонтували кілька років тому, але окупанти показали як своє досягнення. Вони часто вихваляються тим, що було зроблено за гроші українських платників до вторгнення – наприклад, дорогами. З приводу ЖК «Нєвський» та людей, які вітали путіна… Жінку, яка дякувала путіну за «маленький кусочєк рая» та «побєду» впізнали: працювала продавчинею у ЦУМі — була тихонєю і раптом такий порив любові до окупанта…
Що спільного в гітлера та путіна — обидва приїхали в Маріуполь, коли в них сталися неприємності. Армію гітлера в той час Червона армія відтіснила від Ростову. А путін приїхав відразу після оголошення про ордер на арешт.
— Чи правда, що якась жінка вигукнула: «Это все неправда, это напоказ» — коли путін спілкувався з колаборантами у дворі (на відео звук не дуже можна розібрати, але чути якийсь крик)?
— У тому фрагменті спілкування путіна з мешканцями, який розмістила російська «Медуза», мабуть, трохи покращили звук, бо там цю фразу можна почути чітко. А з сайту Кремля той фрагмент зник. Мені це дає надію, що 30 років незалежності не минають безслідно. Люди ще не до кінця залякані і пам’ятають часи, коли вони могли говорити про владу все, що захочуть. І це при тому, що селили в той новобуд тільки лояльних до Росії.
— А щодо «шматочку раю». Якщо б камера показала глядачам те, що відбувається навколо новозбудованого ЖК «Нєвський» та й взагалі: у місті, яке «відновлюється» — щоб ми побачили?
— Ось чому я думаю, що не тільки через страх путіна привезли вночі. Навколо все випалено. Навпроти цього ЖК є вулиця Купріна, де відбувалися страшні танкові бої. Трохи ліворуч – праворуч голову покрутити — побачиш руїни «Порт-сіті» та м-ну Західний, який прийняв перший удар танкових колон РФ, що заходили з боку Запоріжжя.
Ось вам цифри. До повномасштабного наступу в місті були приблизно 52 тис. приватних будинків. Більшість знищені повністю. Були 2.5 тис. багатоповерхівок, з яких 1,5 тис. — зруйновані вщент. І на тлі цього нищення вони побудували 22 будинки. Навіть, якщо не дивитися на всі боки, шматочок раю аж ніяк не виходить: у цьому будинку існує багато проблем — з опаленням, з каналізацією. З 25 насосних станцій окупанти відремонтували в місті одну.
Я цікавилася якістю того житла, яке зараз будується в Маріуполі за пару місяців, адже в Росії зазвичай будівництво відбувається рік. Будівельники пояснили, що збирають будови з готових бетонних конструкцій, але є претензії до бетону та до фундаментів. Чоловік, який зараз працює в окупованому місті, казав мені про низьку якість.
І та жінка, що вигукувала: «Это все неправда!», скоріш за все хотіла поскаржитися на гауляйтерів — сказати, що краса ЖК «Невський» це бутафорія.
— Поплічник путіна хуснулін (особина, яка дерибанить мільярди на нібито відновленні Маріуполю) на нічному відео каже своєму фюреру, мовляв, це все знищили українці, коли відступали. А куди українці могли відступати з повністю оточеного міста? Прокоментуйте.
— Місто перебувало в повній блокаді. Якщо б ЗСУ мали таку кількість ракет та танків, яку потрібно мати задля такої масштабної руйнації, ми б змогли відстояти Маріуполь.
Найстрашнішим були авіа нальоти. Коли на будинок падає ракета, люди мають шанс вискочити. Коли падає авіабомба — кінець, все "схлопується" моментально. Я пам’ятаю перший літак, який почав літати на Сартану. Він був дуже обережний — не знав, чи є у нас ППО. Якось зайшов на Сартану — кинув бомбу, пішов вдруге… А коли зрозумів, що можна діяти безкарно, почалось… 6-8 березня вже бомбили центр міста, 9го були лікарня та університет, 16го — театр. Заходили з боку моря… Їх було багато.
— У вас на сайті є зізнання терориста про те, як вони «складали панельки», стріляючи по житлу з гармат. Як вважаєте, скільки людей могло загинути в Маріуполі?
— Подібних зізнань окупантів багато. Мабуть, в них є якась внутрішня потреба виливати такі одкровення. От і військовий злочинець із Донецька О. Ходаковський казав, що це була їхня тактика — тактика випаленої землі. Кажуть, могли загинути до 150 тисяч людей. Я сподіваюся, що менше: від 70 до 120. Але розрахунки наступні: на момент вторгнення в місті було офіційно 480 тис. чол. Ще 100 тисяч були зареєстровані, як переселенці. Деякі навідалися лише наїздами – за пенсією, але ж не всі. 50-60 тисяч виїхали в перші дні, до блокади.
Доки була можливість, просто ходили по адресах і фіксували кількість вбитих: навіть без імен: «бульвар такий-то, такий-то під’їзд, чоловік і жінка». Так встановили 22 тисячі, а потім вже не рахували.
— Прочитала в донецької колаборантки Євгенії Мартинової, яка оспівує злочини рф, що в Маріуполі вже відбувається заміщення українців на тих, що приїздять з росії. Чи відомо вам про таке явище?
— Ті, хто залишився, кажуть, що перестають себе у рідному місті відчувати як удома. Магазини заповнені росіянами з азіатською зовнішністю та нетиповою поведінкою. Спочатку на заробітки масово заїжджали росіяни, а коли наблизилася лінія фронту, почали приїжджати асоціальні особи, які п’ють на робочих місцях, обчищають квартири, які ніби ремонтують, та засинають у п’яному вигляді прямо на сходах.
— Розкажіть, як війна увірвалася в ваше життя?
— В 2014 р. все для мене змінилося, адже я раніше не дуже любила Маріуполь. Він був промисловим містом, яке виглядало красивим лише 3 місяці на рік – весною. Але у 2014-му цінність міста дуже виросла для мене. Бо коли ти живеш та плануєш поїхати – це одна історія, а коли хтось приходить та каже: відберу у тебе твоє місто, починаєш розуміти, чого воно варте. Вже більше року живу в Дніпрі і не можу його прийняти як своє.
Запам’яталось 1 березня 2014 р. Проукраїнські люди сиділи по своїх домівках, а люди з триколорами були дуже гучними — здавалося, вони були всюди. У новинах показали, що орки скинули прапор України з будівлі міської адміністрації. І я пам’ятаю ті відчуття. Катилися сльози — думала, серце розірветься. Хоча ніколи до цього не плакала ні по чому українському.
…Передчуття великої війни було. Військові казали: ми не знаємо, якою буде нова фаза війни, але вам краще виїжджати. Бо у Маріуполі небагато взагалі-то було проукраїнських ЗМІ. Можна навіть сказати, що ми були єдиною такою редакцією. І я говорила про це колегам: якщо розпочнеться повномасштабний наступ, треба виїжджати. Розмова відбулася 16 лютого. Саме тоді, коли до Маріуполя приїхали Ахметов та Президент. Хоча вони переконували своїми постатями, що навпаки: не треба їхати, все спокійно, саме тоді ми й зрозуміли: війна неминуча (див. фото сайту 0629 від 16.02.22 нижче).
— Чому?
— Ми чекали на Зеленського весь день. Підхід до преси скасували. Потім він вручив нагороди і розпочалася закрита частина засідання. Ніхто не знає, що там відбувалося. Але по напруженим обличчям було зрозуміло: щось насувається. Що стосується Ахметова, він нарочито демонстрував: ось університет будується, ось пірс новий — вкладаємо гроші в інфраструктуру. І в той же час дізнаємося, що на закритому засіданні «Метінвесту» обговорюють: як зупиняти виробництво, що вивозити. Тому нам усе стало зрозуміло. А двоє наших колег записалися до тероборони, бо вирішили захищати місто.
— Наскільки проросійські настрої в місті були помітні на той час? І чи відомо щось про долю проукраїнського активу: чи всі виїхали, чи є зниклі, чи хтось потрапив до катівень?
— Кількість проукраїнського населення в місті збільшувалась. Настрої відстежувалися за допомогою соцопитувань на замовлення міськради. І як казав мені в інтерв’ю мер, який вперше обрався в 2015 р., тоді близько 80% були проросійськими. Може тому його політика, як на мене, була неприйнятною. Він уникав проукраїнських акцій та виступів. У річницю трагедії Східного не казав, хто саме обстріляв мікрорайон в січні 2015 р. Лавірував. Не було жодного Дня визволення Маріуполя 13 червня, яке влаштувала б місцева влада. Святкування організовували проукраїнська громадськість та полк «Азов». Але поведінка мера змінювалась разом з даними соцопитувань. В 2020 р. вже близько 60% підтримували Україну.
Не всі проукраїнські люди зуміли виїхати. Хтось доглядає літніх людей, хтось мав за плечима службу у ЗСУ, хтось мав патріотичні татуювання, і через це залишився, побоявшись фільтрації. Там і зараз, якщо не працевлаштовуєшся офіційно, якось можна прожити мовчки. Такі люди є. А є й ті, що опинилися на підвалі. Не знаю – чи це катівні, чи там просто люди позбавлені волі, але туди потрапляють за доносами. Іноді через житло. Бо якщо вцілила квартира, можна здати людину і зайняти її житло…
— Хто із місцевих людей пішов працювати в окупаційну адміністрацію?
— Перша група – ображені. Ті, що працювали колись у владі, та були звільнені, і ось вирішили реалізувати амбіції. Наприклад: керівник морського ліцею В’ячеслав Мірошниченко, що очолив «департамент освіти» в окупації — дуже дріб’язкова людина з манією величі, яка не раз подавалася на конкурс і програвала. Виїхав вже у Мангуш, потім дізнався, що є шанс реалізуватися і повернувся. Через що його учні не змогли отримати морські дипломи, бо в нього залишилася документація.
Інша група — ідейні, які могли працювати на росію багато років. Могли передавати інформацію про об’єкти, які прицільно бомбардували. Це представники ОПЗЖ та ще один із партії Шарія.
Третя група — пристосуванці, які погоджуються на ту роботу, яка є, а в Маріуполі вибір невеликий.
— Розкажіть, будь ласка, про педагогів-колаборантів. В Маріуполі це масове явище?
— Маріупольські освітяни продемонстрували найнижчий рівень якості. Ситуація просто жахлива: на Харківщину окупанти були вимушені завозити своїх освітян, бо там не вистачало згодних на зраду.
Там немає завезених з рф вчителів, впоралися самі — соромно про це казати. Йдеться про провальну кадрову політику муніципалітету, адже директори проходять певний конкурсний відбір.
Щопонеділка зрадники проводять «Разговоры о важном» — розповідають, що ніякої України не існує, замість неї є частина російської федерації. Розповідають про «нацистів». В обов’язковому порядку в кожних школі та садочку роблять куточки росії. Скрізь з’являється «юнармія». І це роблять вчителі, які ще рік тому ходили у вишиванках, співали гімн, і прикладали руку до серця.
Зараз точиться дискусія. Дехто каже: вони змушені, обставини так склалися, їм треба сім’ї годувати. А скільки коштує зруйнована психіка дитини? Я думаю про Донецьк — ми були толерантними усі 9 років до колаборантів, ми мали таку державну політику — примирення. Казали: маємо їх розуміти… Але 12 березня 2022 року, коли рф захопила обласну лікарню в Маріуполі, на кожен поверх поставили хлопчиків з Донецька 18 років, яким було 10 років в 2014му, коли почалася війна.
І таких звірств, які чинили на блокпостах «днрівські» молодики, не чинили навіть росіяни. Ось це й є результат роботи вчителів у Донецьку.
В 2014 р. багато вчителів підтримували «референдум» та допомагали в його організації. Громада ставила питання про їх звільнення, а влада відповідала: не буде кому викладати. І всі вони далі працювали… А тепер Узун Олена з Маріупольського медичного коледжу, яка допомагала проводити «референдум», стала т.зв. заступницею «керівника освіти» (на фото нижче). Непокаране зло має прогрес.
-Чи дивились ви антивоєнний фільм «Обыкновенная денацификация» автора, який є «хорошим руським» та намагається імітувати об’єктивну картину? Стверджує, що в Маріуполі зараз мирне життя, і його не треба деокуповувати. Тобто: Україна має змиритися із втратою Маріуполя.
— Цьому фільму не вистачає головного: hосії. Аналізуючи причини війни, автор питає в людей: «У вас були проблеми з російською мовою?». А якби й були – це підстава для нападу? Між нами можуть бути будь які протиріччя, але це не справа іншої держави. Він не говорить, хто ж зруйнував місто, посилаючись на норму російського закону про дискредитацію армії. Вбили мінімум 70 тис. людей, а у «хорошого руського» не вистачає сміливості сказати, хто це зробив.
Там є й помилки. Автор каже, що в 2014 р. міське управління поліції захопили демонстранти, які вийшли на акцію протесту 9 травня.
-Чи можна додати деталей щодо бачення тих подій? Адже наразі це головне, чим окупант виправдовує власні злочини: нібито сталася «громадянська війна» та «придушення Донбасу, який повстав». Що ж сталося 09.05.2014?
— Нам просто пощастило, що на початку травня 2014 року начальником Маріупольського ГУВС було призначено Валерія Андрущука – чесну, порядну та проукраїнську людину. На відміну від колишнього керівника Маріупольського міського відділу ГУ МВС Олега Моргуна, який зараз є в нашому місті гауляйтером (В 2017 р. він був заочно засуджений до 11 років позбавлення волі за участь у терористичній організації – Прим.Ред). І Андрущук організовував захист міста, всі розуміли, що буде провокація. Комуняки, які організовували мітинг 9 травня, спеціально перенесли його на 8 годину та підігнали до будівлі МВС. Але натовп, про який каже в своєму фільмі Штефанов, був просто масовкою. Люди були глядачами, не брали участі в нападу.
ДОВІДКА «ОРД». Версію про те, що в міськуправлінні МВС українські військові нібито розстрілюють міліціонерів, які відмовилися відкрити вогонь по мирних демонстрантах, терорист Олег Недавній (Мангуст) телефоном передавав «Приазовскому рабочему». Завдяки цьому людей з мітингу вдалося направити до будівлі, де точився бій: терористи (на фото вище) захопили нижні поверхи, а на верхніх були начальник та учасники наради. В результаті натовп учасників мітингу 9 травня створив хаос: люди під будівлею міліції кидалися на військових, лізли під кулі, захопили БМП. Наслідком стала загибель 11 людей, більшість з яких – захисники України, серед яких і перший «азовець» — Родіон Добродомов. В решті-решт терористи із будівлі МВС втекли, а Валерій Андрущук потрапив в полон, пережив тортури та за декілька діб був викуплений за 200 тис. евро. Гроші дав С. Тарута. Згодом на лаву підсудних потрапили 4 членів ОЗУ «Мангуста». Але у грудні 2019 року вони були передані до Росії в рамках обміну полоненими. Нині «кримінальний авторитет» Петро Іванов, що фінансував антиукраїнські акції у 2014 році, повернувся до Маріуполя і став «президентом Федерації боксу Маріуполя» (на фото нижче поряд із розшукуваним за вбивства на Майдані А. Саркісяном). За даними сайту 0629, Іванов заробляє торгівлею наркотиками та рекетом.
А відбулося ось що: «смотрящій» за Маріуполем від Януковича Петро Іванов, який був керманичем ПР в Маріуполі, кримінальником та одночасно депутатом міськради, разом зі своїм товаришем прийшли до Андрущука, та почали вести переговори. Андрущук їх послав, після чого почався штурм будівлі. До неї зайшли люди «Мангуста», який є колишнім поліцейським. Можливо, була зрада, бо чергові цього «Мангуста» впізнали. Вони захопили 1 поверх, а поліцейські, що були в середині, забарикадувалися на верхньому поверсі та намагалися зв’язатися з іншими підрозділами, а це були вже і «Азов», і «Дніпро», і інші, які тільки формувалися, та не мали ані однострою, ані комунікації між собою. Через це й відбулися обстріли будівлі.
Зрештою, добробатівці були змушені покинути місто. Вирішили, що треба покинути (не знаю, чи правильним було рішення), щоб люди заспокоїлися. Тому що місцева газета «Приазовский рабочий» розпалила антиукраїнські настрої в Маріуполі.
Там працював журналіст Олександр Панков, який, як виявилося, був на телефонному зв’язку з тим «Мангустом» та отримував від нього інформацію. Він написав, що «націоналісти розстріляли прекрасних маріупольських міліціонерів». Посилався на своє джерело, яке знаходилося всередині будівлі. За це журналіста не було покарано. Натомість Панков був нагороджений грамотою. Передовиця Панкова сколихнула суспільство. Підштовхнула мешканців йти на той клятий «референдум» 11 травня 2014 року. І це, я вважаю, професійний злочин.
Отже, події 9 травня не були народним протестом. Не маріупольці захоплювали міліцію. Наші міліціонери дали гідну відсіч. І, на жаль, були загиблі. Ми поминали їх на траурних мітингах кожен рік.
ДОВІДКА «ОРД». Поки у місті господарювала т.зв. «ДНР», «Приазовский рабочий» великим тиражем видавав проросійські спецвипуски. У річницю звільнення Маріуполя мер із ПР Ю. Хотлубей разом із НСЖУ першими нагородили Олександра Панкова та його жінку Людмилу Єрмишину, які у травні 2014 року вдвох написали статтю під назвою «На день Победы армия уничтожила из пушек и автоматов горуправление милиции и стреляла по безоружным горожанам» (Фото вище). Цей витвір газета з сайту видалила. Але доступний інший, де Панков описує штурм військової частини «днрівцями» у квітні 2014, як «проведення масового мітингу під воротами частини» та засуджує українських військових: «Жители возмущены тем, что очереди из автоматического оружия могли привести к гибели и ранениям мариупольцев. Как можно было разместить воинскую часть практически в центре города!».
За даними аналітичної системи YouControl, основним бенефіціаром «Приазовского рабочего» є Рінат Ахметов — його «СКМ».
Ахметову належали практично всі медіа у Маріуполі, у тому числі місцеве телебачення, яке в 2014 р. просувало ідеї «ДНР».
Олександр Панков після окупації Маріуполя сплив у Самарській області. Там він та його дружина отримали роботу в районній газетці під назвою «Вісник Відрадного» (подружжя колаборантів на фото нижче). Наразі О. Панков схвалює окупацію України та прославляє військових злочинців:
Адреса нового місця роботи колаборанта: Самарська обл., м. Відрадний, ТД «Отрада», вул. Радянська, буд. 93, 4 поверх, оф. 417 +7 927 795-30-95. Статтю Панкова росіяни досі використовують задля виправдання вторгнення. Операція «жорстока розправа над жителями Маріуполя», була спланована та реалізована ФСБ. «Розстріл мирного населення у Маріуполі став точкою неповернення — після цього Донбас остаточно відвернувся від нацистської України», — пишуть на сайті спонсора військових злочинів Малофєєва, цитуючи Панкова.
— Чи правда, що є взаємна ворожнеча між жителями Донецька та Маріуполя, про яку розповів в своєму фільмі Штефанов?
— Я не від Штефанова вперше про це почула, а від маріупольців, які їздять в Донецьк з окупованого Маріуполя за покупками, і стикаються з ненавистю. Це результат діяльності рф – починали з сегрегації на захід та схід, а дійшли до розділення Донецьк-Маріуполь.
Мені було цікаво в цьому фільмі почути думки людей, які зараз знаходяться в Донецьку та Маріуполі, та зрозуміти природу ненависті, яка підігрівається між донецькими та маріупольцями.
Насправді помічаю заздрість у донецьких колаборантів, які чекали, що до них приїде путін і ображені, що рф виділяє гроші на Маріуполь, а не на Донецьк. Від знайомої, яка побувала у Донецьку, почула, що час там зупинився на позначці 9 років тому — усе дуже депресивно.
— Штефанов імперець, але прихильник м’якої сили. Він не проти поглинання України, та намагається «денацифікувати» нас, як «історик-просвітник». Розповідає «правду про бандерівців». Він за те, щоб перетворювати українців на росіян безкровно. Дав інтерв’ю: «Люди бы прийняли россию, но не такой ценой». Як гадаєте, він в цьому правий?
— Складне запитання. Багато чого змінилося за 8 років. Молодь взагалі не знає, що існує варіант бути частиною Російської імперії. Для молоді це якийсь ретротреш – історії бабусь з червоними панамками. Тому я думаю, що зараз вже навряд чи. А якщо б в 2014 р. рф відмовилась від агресії, якщо б вона діяла лише економічно, лише підкуповувала… Це було б можливо. російські гроші вливались в бюджет Маріуполя, наприклад, на реконструкцію парку Перемоги та радянських літаків. І це все робилося руками тих людей, які зараз насаджують окупаційну адміністрацію. росія в цьому мала успіх і зробила дурню, коли поперла зі зброєю. Бо було багато лояльних до рф людей…
Окрема група – грецьке населення. Я намагалася дослідити причину лояльності і не знайшла. В радянські часи грецька діаспора дуже потерпала. Їх змушували змінювати прізвища. Знаменитий ансамбль із Сартани був заборонений. Під час Другої світової до Червоної армії забрали практично все чоловіче населення із Сартани — кинули без зброї на фронт, де всі полягли. І ось тепер спадкоємці кажуть: «росія, ура». Далеко не всі, але, на жаль, велика кількість представників грецької діаспори, що знаходяться в окупації, не просто підтримують — радісно вітають окупантів.
— В. Познер нещодавно заявив на американську аудиторію про те, що мешканці Донбасу на 80% росіяни, а київський режим розпочав проти них війну. Він закликав Захід перестати постачати зброю Зеленському. Бо мир – це коли Україна погодиться з втратою частини своєї території. Що на це скажете?
— Найбільша проблема росіян в тому, що вони взагалі не вірять що ми, українці, існуємо. Моя бабуся, теж місцева, розмовляла українською. Але на роботі – російською, бо там насміхались над українцями. І це не наша вина, а наша біда: в тому, що багато років російська влада завозила сюди зеків, щоб контролювати цей регіон, та витісняла українське населення.
Коли на Майдані сталося побиття студентів, я повторювала: кияни, вийдіть на Майдан. Бо інакше ми будемо жити в іншій країні. Кияни не підвели. Якщо б росіяни відчували так само, як і ми – право на свободу, на захист своїх дітей, на власну думку… Якщо б росіяни думали так, як ми: що держава не має права вбивати людей за іншу думку, у нас би не було цієї війни. І я б хотіла сказати Познеру, що українці самоорганізувалися б і чинили опір так само, якби в нас взагалі не було Президента. рф воює не з Заходом, і не з Зеленським, а з народом України. І тому рф програє.
Мета росіян – зробити так, щоб нас не було. Якби мета путіна була у захисті російськомовного населення, він би його не знищував: найбільше страждають саме ті хто молився на путіна, як на бога. Тому, якщо американці погодяться з Познером, їм самим доведеться вступати у війну, якщо ми не втримаємось. Якщо вартові демократії, ким себе вважають американці, дозволять одній країні знищувати іншу на тій підставі, що не подобається нація, ми незабаром перестанемо існувати, як цивілізація. Хоча мушу сказати: коли я минулого року була у США та розповідала про Маріуполь, побачила, що прості люди розуміють нас краще, ніж європейці. Відчувала шалену підтримку. Так що намагання Познера марні.
— Яка ваша думка про концерт в Лужніках, де викрадених дітей примушували обіймати військового злочинця Ю. Гагаріна, який вихваляється, що викрав з Маріуполю сотні дітей?
— Ми досі не знаємо, скільки дітей було вивезено – немає такої статистики: 16 тис., про яких розповідає Д. Лубинець, не включають дітей з Маріуполю. Якщо це діти, які втратили батьків під час бойових дій, ми не можемо це дослідити. А щоб розпочати процес повернення , треба, щоб хтось з родичів звернувся з заявою. Якщо ж родичів немає, ми не знаємо кого повертати, і це жахливо. Кіра Обедінська, яка просиділа у підвалі поруч з вбитим батьком, можливо була вивезена тим самим Гагаріним. Потрапила до Донецьку, а потім дідусь кілька місяців визволяв її… А ще страшно те, що деякі батьки роблять з дітьми. Відео з Лужників найогидніше, що я бачила останнім часом, але там були не лише сироти.
Спочатку я сподівалась, що на сцені актори, а потім побачила допис людини, в якої було поранено дружину, яка виносила свою дитину на руках, і він каже: «З хлопцем, який прихиляється до того «Ангела» я сидів місяць разом в підвалі, і в нього були більш-менш притомні батьки. Не міг дати пояснення діям батьків, які зараз дозволяють паплюжити свідомість своїм дітям… Це злочин, який має розглядатися, як і злочин педагогів, які запроваджують російські стандарти.
ДОВІДКА ОРД: На сцені Лужніков дякували окупантам, окрім сиріт, діти
Ситник Наталії Миколаївни, 16.05.1993 р.н., яка зареєстрована за адресою: 87450, Донецька обл., Першотравневий р-н, смт Ялта, вул.Гагаріна, 15. Українська поліція скаржилася на неї до суду в 2020 та 2021 р. за: 1) Невиконання батьківських обов’язків щодо виховання дітей та антисанитарних умов; 2) Домашнє насильство, яке Ситник в стані алкогольного сп`яніння вчинила по відношенню до своєї матері. Але Ситник не була позбавлена батьківських прав та лише отримала попередження. Діти Наталії Ситник разом із матір’ю брали участь у кількох пропагандистських передачах. У Малахова Ситник розповідала про «звірства укронацистів з Азова», «бомбардування пологових будинків ЗСУ», і дякувала військовому злочинцю Юрію Гагаріну, який взяв собі прізвисько Ангел. Цей мешканець Челябінська 1970 р.н. добровольцем воює проти України у складі батальйону «Апостол» т.зв. «народної міліції Днр». Його син теж був найманцем, з пвк «Вагнер» був в Сирії, там загинув. Гагарін стверджує, що викрав та вивіз із Маріуполя 367 українських дітей. У численних інтерв’ю розповідає про «розстріли жінок та дітей українькими військовими». Глядачам Малахова Ю. Гагарін (на фото нижче) вихвалявся, як вкрадені їм «діти змінилися». Тепер вони питають в «доброго дядька»: «А чи не прийдуть знов людожери українці». Адже «рятівник» розповів дітям, що їхніми «тілами прикривалися бійці «Азову», виставляючи їх у вікна як живий щит». Крім того, як розповів викрадач, до початку «спецоперації» маріупольських школярів навчали 200 способів як не любити росіян».
-Є ще одне дивне явище: позитивні блогери. Це люди, в яких у Маріуполі зруйновано житло, а вони прославляють росіян, дякують і розповідають, «як місто відновлюється, як місто розвивається, як за росії стає жити все краще і краще». Це якийсь стокгольмський синдром, чи спосіб виживання?
— Люди, які чекали на росію, зараз не приховують щастя. Я всі 8 років намагалась вибудовувати з ними діалог, пояснювала, чому зраджувати країні це злочин, але зараз розумію, що переконувати марно. Ця фігня не діє.
Але роліки з вихвалянням окупанта знімають не вони. Багато заїхало російських блогерів, частина з яких видає себе за маріупольців. Є тг-канали «Мариуполь наш» та інші, які модеруються не маріупольцями — вони плутають райони, не знають місцевий сленг. Але є й місцеві, що включились в цю хвилю, бо вона добре фінансується. Це буде вже нове явище – маріупольській синдром, який є способом пристосування до нової реальності. В цій категорії немає любові до Росії, але є бажання за щось чіплятися, є спроба вигадати картинку, яка діє як героїн.
Спілкуючись с людьми, які залишились в окупації, можу казати, що там є багато людей, які страждають щодня. Вони нікому не висловлюють думку, бо бояться стукацтва сусідів, яке процвітає як у сталінські часи. Найпросунутіші, найосвіченіші, хто мав кошти виїхали. Старшим людям важче зважитися — страх нового для них сильніший за життя в зруйнованому місті. Одна жінка, з якою я спілкуюся, сказала мені: «Не можу покинути Маріуполь, бо все вклала в цей будинок», — вона приїхала з Донецька після окупації в 2014 р.. І вона дуже чекає на звільнення, але в неї депресія. Подібне відбувається з багатьма.
З самого початку окупації було багато випадків, коли люди говорили росіянам: «Що ж ви наробили – в нас все було, а ви все відібрали» — це говорили ті, від яких я навіть не очікувала. І було багато груп у вайбері, де люди шукали інформацію про близьких та про своє житло, де в бік росіян лунала агресія. Але поступово все затирається, зникає спротив — навіть на рівні слів. А проросійських добре чути, бо вони дуже активні.
— Чи можна вважати людей, які вихваляють окупанта колаборантами?
— Вони працюють не на маріупольську аудиторію. І звісно, що, розповідаючи як відновлюється Маріуполь вони не розкажуть, що 27-ма гімназія, куди мала піти моя дитина, була відремонтована ще українською владою, а зараз її обклеїли новим фасадом і сказали: «Ми це зробили», перекреслюючи всі досягнення нашої влади. Я не маю співчуття до людей, які заперечують факт російської агресії. Вони теж колаборанти.
— Але при цьому у вас на сайті є інформація про те, що мешканець Маріуполя звернувся до прокуратури відносно скандальної І. Фаріон, яка заявила: з маріупольцями трапилася карма. Як не перетворитися на Фаріон, звинувачуючи жертв, і при цьому не виявитися «всьопрощенцями»?
— Фаріон каже, що Маріуполь винен, оскільки голосував за ПР, але Маріуполь голосував і за СПУ. Є чимало міст на Одещині, Миколаївщині, Закарпатті також, які показали ті самі результати, але вони цілі. Тому що бажання путіна знищити Україну не залежить від того, як хтось голосував. Він вбиває і тих, хто був проти, і тих, хто був за Росію. По-друге, якщо ОПЗЖ антиукраїнська партія, чому вона не була заборонена? Людям 20 років говорили, що цей регіон економічно пов’язаний з рф, що їх робота залежить від рф… До того ж ОПЗЖ не декларувала приєднання до росії. Люди думали: ОК, підтримувати зв’язки, дружити з росією ми не проти. І в тому є помилка вищого керівництва, що дозволяло діяти проросійським партіям без перешкод. І взагалі не пускали в Маріуполь інших. Чи доїхали до Маріуполя, наприклад, «Голос» чи «Демсокира»? Ні. А подивіться, кого сюди призначала керувати «Європейська солідарність» Порошенка? Місцевий лідер Валерій Авер’янов перевзувся і зараз на окупованій території намагається перезапустити свій медичний бізнес. Замість гідних обирали представляти себе тих, хто має певний капітал (Ми ж ще у 2015 р. попереджали про небезпеку монопольного контролю над Маріуполем громадянина Ахметова, який «робить вибори», — Прим. Ред).
Тому казати, що винні виборці несправедливо. З іншого боку, люди повинні нести відповідальність за владу, яку обирають. Культура відповідальності виборця за свій вибір у нас дійсно не сформована. Треба не менше 10 років сталого демократичного розвитку, щоб люди подорослішали. Щоб зрозуміли, що таке відповідальність. Але ж ця культура не сформована не в Маріуполі, а загалом — в Україні.
І якщо Р. Ахметов напередодні виборів привозив в місто Вадима Новинського, якого ніхто не знає в Мариуполі, а люди йшли і обирали, бо Ахметов сказав: голосуйте – це теж не лише його відповідальність…
— Є й провина центральної влади, яка віддавала Донеччину на поталу місцевим феодалам?
— Безумовно. Я і зараз спостерігаю потуги закріпити Маріуполь у феодалізмі. Ахметов мав більшість в міськраді, його людина головувала в місті, заступники мера – теж його люди, Ахметов контролював весь бізнес – хіба це не є феодалізм? Тепер його піарники кажуть, що Ахметов за прозорі правила для бізнесу після війни, але я цього поки що не бачу, і поки не побачу – не повірю.
— Команда Ахметова підбурювала проросійські настрої в місті?
— До самого 24.02.22 ахметівські телевізійники не називали війну війною. Тепер Ахметов відверто підтримує армію.
Піар-служба говорила, що це заборонено. На ахметівських підприємствах толерували проросійські настрої. На його телеканалах та в газетах – так само. І в тому його вина точно є. З іншого боку – відкриває організацію «Серце Азовсталі», виділяє мільярд на допомогу захисникам Маріуполя, але не допомагає власним працівникам. Не вивіз документацію, трудові книжки залишились у Маріуполі – ображаються на нього працівники… У «Метінвесті» досі не знають кількості своїх загиблих працівників.
-Чи є люди які прозріли під російськими бомбами?
— Багато.
Напередодні повномасштабного вторгнення люди писати в коментарях під статтями, в яких ми їх попереджали про загрозу: «Ви дурні, війна у вас у головах». І наші місцеві депутати говорили: «Вторгнення не буде». А тепер кажуть, що ніхто їх не застерігав. Насправді, це не так. Люди просто не хотіли вірити, що буде страшне. Зараз же є маріупольці навіть серед депутатів від заборонених ОПЗЖ та партії Шарія, які засуджують свою власну позицію і відмовляються від своїх колишніх поглядів. Не знаю, наскільки щиро… Але щирі є: знаю тих, що напередодні війни їздили до Москви, фотографувалися на Червоній площі, а зараз перебувають у Польщі, пересварившись із російськими родичами.
Відсоток тих, хто навіть під бомбами не змінив проросійської позиції, хто вважав: «Треба трошки потерпіти, і буде гаразд» — приблизно 15%.
-Чи вірите в деокупацію? І що після звільнення Маріуполя робити зі спільниками окупанта. Зокрема й з тими, які казали: «Не бійся, це російській літак»?
— Я впевнена що ми повернемось в Маріуполь. Живу цим, плекаю надію.
Моя відповідь непопулярна, вона ображає тих, хто залишається у Маріуполі.
Тому, що неможна пересаджати всіх, хоча закон зараз дозволяє карати тих, хто заперечує російську агресію: маю на увазі прийнятий у березні минулого року законопроект № 7186, яким доповнено Кримінальний кодекс України статтею 111-2 та посилено кримінальну відповідальність для колаборантів. Вважаю, що ці законодавчі зміни були прийняті із великим запізненням. Якщо б це сталося у 2014 р., ситуація розвивалася б за іншим сценарієм. Бо ті, що проводили «референдум» в Донецьку та Маріуполі, відчували повну безкарність. Вважали що Україна слабка держава. Тому зараз вже не може бути жалю до них. Звісно, якщо когось шантажували, або змусили, це треба враховувати, але колабораціонізм має бути покараний.
Я впевнена, що люди, які не вважають Україну своєю країною (а саме це й є причина їх поведінки) не мають права обирати майбутнє України.
Це може звучати жорстоко, але це спосіб захисту країни. Коли я про це писала у 2015-2016, люди реагували агресивно. Зараз же бачимо результат толерантної політики, бачимо якими жертвами це обертається. І краще депортувати колаборантів на територію країни, яку вони люблять, ніж ховати своїх дітей, батьків, відбудовувати зруйновані міста.
Мораторій на вибори на деокупованих територіях треба вводити обов’язково. Я згодна сама потрапити під його дію, як зареєстрована в Маріуполі. Бо маємо захистити Україну від тих, хто своєю державою її не вважає. Це питання виживання.
