«В Білорусі зараз порожнеча»
Інтерв'ю з координатором громадської ініціативи «Європейська Білорусь» Андрієм Войничем.
Вітаю, пане Андрію, яка зараз ситуація в білоруській промисловості, яка працює на рф?
Добрий день. Ситуація давно перезріла. На багатьох підприємствах Білорусі зараз спостерігаємо падіння замовлень, проблеми зі збутом, накопичення готової продукції, кадровий дефіцит та зниження виробництва. Цементні заводи, обробна промисловість — у стані глибокої кризи. БМЗ, «Гомсільмаш», МТЗ, «Атлант» — це лише частина списку проблемних підприємств. БелАЗ, як один із найбільших гігантів, перебуває у схожому становищі.
Ключова проблема — нікому працювати. Після 2020 року країну залишило близько мільйона громадян. Ті, хто залишився, не бачать сенсу працювати за низьку зарплату та в атмосфері постійного тиску. Контрактна система перетворилася на легалізоване рабство, яке дає керівникам необмежену владу над працівником.
Яку роль, на вашу думку, відіграє недавнє обов’язкове анкетування працівників БелАЗа, проведене місцевим аналітичним центром?
Це чиста спроба виміряти рівень нелояльності. На ворові шапка горить. Влада й досі не оговталася від протестів 2020–2021 років, коли робітничі колективи показали, що здатні до самоорганізації. Вони чудово знають реальний стан настроїв у країні: люди їх ненавидять і абсолютно не підтримують.
Наскільки мені відомо, у білоруських медичних закладах знову з’явилися примусові суботники та збори коштів. Це кризовий менеджмент чи повернення до мобілізаційних радянських практик?
Це банальна відсутність грошей. Держава ніколи не відмовлялася від ідеї латати бюджет безплатною працею людей. Тепер до цього додався й брак кадрів у сферах, куди майже ніхто не хоче йти працювати.
Утримувати систему виключно на примусі неможливо. Людину не можна постійно тримати в стані тиску — вона все одно шукатиме спосіб уникнути того «сідла», яке їй намагаються накинути. Це не стратегія, а конвульсії.
Ви часто пишете про деградацію робочої атмосфери після 2020 року. Чи змінився стиль керівництва на держпідприємствах?
Стиль не змінювався десятиліттями. Державні підприємства — це мініатюрні копії всієї системи Лукашенка: жорстка вертикаль, страх, відсутність реального менеджменту, пріоритет лояльності над компетентністю.
Після 2020 року відбулося не оновлення, а подальше закручування гайок. Вертикаль стала ще жорсткішою. Репресії стали більш точковими, але контроль посилився. Водночас ефективність управління ще більше знизилася — старі кадри звільняються, нові не приходять.
У підсумку: це вже ознаки системної деградації, чи влада поки що контролює ситуацію?
Деградація — системна й безперервна. Вона триває десятиліттями, але після 2020 року процес різко прискорився. Економіка виснажена, кадри виїжджають, виробництво падає, атмосфера токсична. Силовий тиск може відтягнути колапс, але не зупинити його.
У країні утворилися порожнечі — трудові, управлінські, технологічні. Влада боїться їх більше, ніж протестів. І це найкраща ознака того, що система вже не просто тріщить, а рухається до глибокої кризи.
