«Небесна сотня тисяч»: скільки захисників втратила Україна за 2 роки?
Болюче питання, що перетворилося на загальнонаціональне табу. Відповіді на яке, кожен зможе отримати, завітавши до безкраїх цвинтарів...
Є одна тема, на яку в Україні майже ніхто не хоче говорити ні публічно, ні приватно. Йдеться про те, скільки загиблих воїнів поклали своє життя на вівтар свободи, державності та ідеї вільного майбутнього для наступних поколінь.
Журналісти провідної фінляндської газети Helsingin Sanomat спробували прочинити траурну завісу і розповісти своїм читачам, якою ціною здобувається незалежність у XXI столітті проти російського агресора. Медіаагенція «Останній Бастіон» люб'язно викладає повний адаптований український переклад матеріалу нижче.
Ця історія спочатку мала розповідати про могильника з Харкова. Ідея була проста: мандруємо північно-східною Україною, де зустрічаємося у Харкові із місцевим трунарем, який би з власного досвіду поділився трагедією українського народу, який жертвує найціннішим — власним життям.
Україна постійно втрачає величезну кількість захисників, не тільки чоловіків, але й жінок, які є медиками на передовій. Харківщина — одна з областей, де майже 2 роки точаться запеклі бої проти російського агресора.
Сьогодні ми стоїмо на харківському кладовищі під №18 і бородатий могильник (ім'я не названо з міркувань безпеки — прим. ред.), якого зустріли, років трохи за 30, каже, що йому є щó розповісти на цю тему. Від початку повномасштабної війни він копає могили для полеглих у боях воїнів-однолітків.
Поки він копає ями, йому самому не треба йти на фронт. «Я з радістю розповім вам усе, якщо тільки отримаю дозвіл на це від свого керівництва», — говорить трунар, покурюючи дешеву цигарку серед безлічі могил, над якими майорять синьо-жовті знамена.
До великої російської навали цей харківський цвинтар на краю міста був місцем вічного спочинку для представників простого народу: селян, робітників тощо. Тепер щодня тут з'являються свіжі солдатські могили, похорони стали чорною буденністю для всієї України, про яку не знають в Європі, або ж удають, що байдуже.
Українські воїни мають свою ділянку посередині цвинтаря, зветься вона Алея Героїв, з дев'ятьма вже виритими відкритими могилами по краю. Туди невдовзі на вічний спочинок ляжуть чергові полеглі захисники України.
Над могилами сотні прапорів. Коли посилюється вітер, вони всі одночасно розпрямляються, і можна почути, як тканини із синтетичного волокна ритмічно плескають, ніби віддають шану, дякують за військовий Чин.
Майже на кожній могилі є фотографія померлого, а також речі, принесені родичами чи бойовими побратимами: пачка цигарок, іноді чарка горілки або ж футбольний м'яч. Жінка, яка відвідує могилу сина, розповідає, що бездомні вночі вештаються кладовищем і забирають із собою частину посмертних дарунків.
Ми маємо час обійти й роздивитися, бо спочатку весь вівторок, а потім четвер чекаємо офіційного дозволу на співбесіду із могильником. Але цього не стається, хоча ми дзвонимо начальству, спілкуємося з завідувачкою кладовища, яка обіцяє про зустріч.
Однак наступного дня, як і попереднього, — знову нічого. Молодий бородатий могильник починає нас уникати.
«Ніхто із вами про це говорити не буде», — каже літній чоловік, який роками працював на цвинтарі. — «Ніхто не хоче проблем. Усі думають про те, скільки українців полягло. Але якщо запитати офіційно, то кажуть, що зараз не найкращий час про це говорити».
Але є те, що замовчати не просто. Наперед розриті могили (а їх не одиниці, а десятки, якщо не сотні), самі розповідають про табуйовану в Україні тему глибиною своєї чорної порожнечі.
Втрати чоловічого населення в одностроях, яких зазнала за майже 2 роки великої війни, в Україні офіційно замовчуються. Чиновники та політики не хочуть публічної дискусії про те, скільки ж коштувала відсіч російській агресії знекровленому народові.
Аби доповнити сюжет — відвідуємо велике солдатське кладовище у Дніпрі, знане серед місцевих як Краснопільське. На превеликий жаль, ставлення там було ще більш огидним, ніж у Харкові: директор величезного цвинтаря навіть не захотів розмовляти, повсякчас перешкоджаючи опитуванню працівників.
Навіть у Дніпрі вже розкопані солдатські могили розповідають про табуйовану тему; того дня їх було рівно 123. Один із трунарів навіть похвалився, що за пару тижнів часто викопує близько тридцяти нових могил, за це добре платять.
Супутникові знімки показують, що кладовища або військові частини на них розрослися суттєво. Однак зробити ширший аналіз на основі окремих цвинтарів поки не видається можливим зі зрозумілих причин — війна триває, захисники України гинуть.
Але що впадає око, могил справді дуже багато, на цвинтарях це чітко видно. За офіційними оцінками, в Україні близько 500 тисяч кадрових військовиків, тоді як на росії майже втричі більше, а отже і втрати аналогічно втричі більші.
Попередні та неточні оцінки кількості жертв як України, так і росії наводилися різними сторонами, але цілком правдивої інформації немає й ви не знайдете її навіть тоді, коли гармати стихнуть. За даними джерел у США (мається на увазі Пентаґон — прим. ред.), їх близько півмільйона, якщо додати загиблих і поранених з обох сторін.
На шпальтах видання «Українська Правди» втрати росіян у вівторок, 12 грудня 2023 року, склали 340 тисяч 650 осіб; це був 657-й день війни. Власні втрати України ніде і ніким не оприлюднюються.
«Зазвичай на війні не розповідають про власні втрати», — говорить доцент військових наук Ілмарі Кяйгкьо. «Нам може це не подобатися, але це — частина пропаганди, метою якої є створення єдності в країні та підтримка волі до боротьби. Ви не хочете розповідати іншій стороні про свої слабкості».
Він стверджує, що пропаганда має як свої плюси, так і мінуси. Наприклад, у Фінляндії під час Зимової війни (1939-1940) умови Московського миру викликали шок суспільства, оскільки влада в особі уряду й армія в особі маршала Маннергейма, свідомо тримали людей у невіданні, щоби не спровокувати повстання.
«Але суть полягає у тому, що продовження війни не призвело б до кращого результату. Це ж питання актуальне нині й для України. Так, щось є, коли говорять, що Україна може продовжувати боротьбу, але не перемагати. Українці будуть платити ціну цієї війни, але як довго? Наскільки вистачить духу єдності згуртованим українцям протистояти величезному ворогу?», — запитує Ілмарі Кяйгкьо.
Початок 2024 року для України виглядає похмурим: бажання воювати на фронтах ще зберігається, але бракує амуніції, техніки та, щонайприкріше у цій ситуації, солдатів. Підтримка США вже не така безумовна, як раніше, і Україна не може вижити без допомоги Заходу.
Раніше здавалося, що американська підтримка буде цілком певною, як мінімум, до кінця наступного року, але тепер видається, що часове вікно може значно звузитися. Нещодавно сенатори-республіканці заблокували пакет екстреної допомоги Україні, який просив затвердити Білий дім.
У Швеції нині бурхливо обговорюють обіцяні тамтешнім урядом Україні танки, які командування шведської армії не хотіло б передавати, оскільки техніка вважається важливою частиною оборони. Чи отримає Київ від Стокгольма необхідні гусеничні панцерники, стане відомо вже скоро.
«Такі дискусії відбувалися у кожній країні, звичайно ж, і у Фінляндії. Існують розбіжності у тому, наскільки Європа наважується ризикувати конкретними країнами, щоби міжнародна ситуація не погіршилася. Згідно з опитуваннями, мирне населення в Україні не готове йти на поступки щодо миру. З іншого боку, вони навіть самі не хочуть йти на фронт, там є багато ухилянтів», — коментує ситуацію Ілмарі Кяйгкьо.
Прийдешній рік для України виглядає похмурим і загрозливим, оскільки, за словами фінського військового експерта, «без нових вишколених солдатів і постійного матеріального потоку Україна не може продовжувати війну». Постійні великі втрати вимагають більше солдатів, більше техніки та боєприпасів...
Водночас проглядаються внутрішні лінії розколу. Погляди цивільного та військового керівництва розходяться, й на позір видається, що українська нація не така єдина, як часто каже світові той таки Володимир Зеленський; уніфікований після 24.II.2022 наратив, як випливає з вище викладеного, виявився пропагандистським наративчиком.
«Я аж ніяк не недооцінюю чудовий бойовий дух українців, але це також історія, яку ми хочемо повторити. Адже за подібної ситуації ми самі хотіли б бути такими ж, як вони. Цю історію нам готує Україна. Там відомо, що еліта не йде на фронт, і багато українців втекли з країни. Це викликає відповідну реакцію суспільства», — зауважує Ілмарі Кяйгкьо.
Посеред ряду могил підприємець Анатолій Багріч обмірює свіжу яму. Він каже, що бізнес останнім часом затих, оскільки на багатьох могилах стоїть переважно простий дерев'яний хрест: «Люди не мають грошей, щоби так, як раніше, вкладати кревні в облаштування місця останнього спочинку родичів-воїнів».
Жінка, яка стоїть на сусідній могилі, чує коментар і хоче приєднатися до розмови. Каже, що незрозуміло, чому держава не оплачує надгробки тим, хто віддав життя на фронті.
«Діти нас, простих людей, гинуть на фронті, а сини багатіїв рятуються грошима. Запитайте про це! У Монако сидять пухкощокі сини олігархів і депутатів. Тож коли настане перемога, вони повернуться і вдаватимуть, що володіють усім включно з нами», — говорить і плаче літня українка.
Жінка свідомо не хоче називати своє ім'я, оскільки тема делікатна, але те, що вона висловлює у голос, правдиве. За підрахунками журналістів, тисячі чоловіків в Україні купили незаконні медичні довідки про те, що вони не можуть брати участь в обороні країни через... хворобу!
Такі сертифікати часто можна отримати за $2000-5000, повідомляють нам два джерела у міністерстві оборони України, знайомі із цим болючим питанням. Медичну довідку купив і їхній знайомий чоловік за $2800, утікши в Європу.
Згідно зі звітом, опублікованим нашими колегами із British Broadcasting Corporation цьогоріч у листопаді, майже 20 тисяч чоловіків покинули Україну, щоб уникнути служби в армії. Майже стільки ж виловили на кордоні; близько третини спійманих намагалися втекти із фальшивими медичними довідками.
Президент України Володимир Зеленський у серпні вже заявляв, що з лютого 2022 року випадки ухиляння від армійської служби зросли вдесятеро, причина — корупція. Розпочалося слідство і масові звільнення чиновників, до кримінальної відповідальності притягнуто понад 30 осіб.
В Україні цвинтарі сповнені не лише героїчних історій про солдатів, а й нагадувань про те, що кожен із них був чимось більшим за простого вояка: так, у січні від рук терористів-«вагнерівців» смертю хоробрих поліг Олександр Заколодний; боєць Ігор Давиденко любив пиво та чипси; солдат Богдан Криж був винятковим любителем тварин, зоозахисником... Тутешня земля давно стогне від болю.
Нарешті нам вдається отримати коментар від одного з могильників, який, однак, зовсім не багатослівний. Чоловік зітхає і каже: «Напишіть про те, що дуже багато хлопців загинуло. Куди не йдеш, бачиш: у кожному селі ховають загиблих воїнів. В Україні повно таких місць. Напишіть про це, люди на Заході мусять знати правду».
А проте, як раніше вже інформував «Останній Бастіон», українська нація настільки подорослішала за майже 2 роки великої війни, що може навчати інших, як боронитися проти агресора. Однак неспростовний факт, так і залишається фактом: наші захисники гинуть!
