пyтiн прилетів у Дубай, на COP28. А Зеленський — не прилетів. Навіть відеозвернення не записав.
Це боляче визнавати, але нам потрібні нові наративи для світу. Бо ті, що працювали перший рік великої війни — зараз уже не діють.
Білий дім заявив, що кошти для допомоги Україні закінчаться до кінця року. Відмова Конгресу схвалити нову підтримку, за словами посадовців США, «поставить Київ на коліна на полі бою», а також «збільшить ймовірність воєнних перемог pociї».
І на фоні усіх цих новин в Україні несеться дискусія, хто й куди має їздити, і як кого обмежити в поїздках.
Перше враження від новин з США емоційне — чути це відверто боляче. Друге враження раціональне — на фоні дріб'язкових з'ясувань стосунків і cpaчів ми відверто програємо міжнародну співпрацю. Поки ми сваримося — про Україну на міжнародному рівні говорять усе менше й менше. Як країна, ми зацікавлені, щоб якомога більше притомних людей їздило за кордон і говорило від нашого імені та про нас. Будь-хто, хто добре говорить англійською, хто вміє спілкуватися з іноземною аудиторією на міжнародному рівні та має запрошення, — має їхати.
На власні очі я це бачила на кліматичній конференції ООН — COP28 в ОАЕ. Полетіла туди не коштом держбюджету, до речі (дякую німецьким партнерам).
Непредставленість на найвищому політичному рівні — особливо на фоні прильоту пyтiна — це ж очевидний дипломатичний провал. Бо тут, між іншим, топові лідери світу. Навіть диктaтop лукашенко приїхав!
Ви уявляєте, яка боротьба за змінами клімату в тoталiтарній Бiлopyci? Але він пpипxaвся, бо йому треба налагоджувати міжнародні, прости Господи, контакти.
Бо COP28 — це про зміни клімату, так. Але це — один із найбільших майданчиків для зустрічей. І не використати його — помилка, яку ми не можемо собі дозволити.
Нехай Президент не зміг приїхати, але міг прилетіти Прем'єр? Міг же, правда? Ну якщо пyтiн зміг, і лукашенко — то, мабуть, варто було й нам краще підготуватись?
Та й взагалі. Знаєте, як вгадати, чи будуть на міжнародній події pociяни? Ніяк, не треба вгадувати, вони точно будуть. У будь-якому разі. Скрізь. У великих кількостях. До речі, в їхньому павільйоні на COP28 йшлося про те, чому треба інвестувати в pociю. Араби ходили, слухали.
Ми привезли на СОР28 експозицію про війну. Дуже круту, до речі. Я від кількох людей чула захоплення виставкою, яку підготувала Ярослава Гресь. Проте дискусії треба більше виводити за межі розмов про війну. Бо — хочеш того чи ні — але світ не думає тільки про нашу війну. Світ думає про економіку. І тому окрім нагадування про війну треба було говорити про інвестиції в Україну. На жаль, цього було суттєво менше ніж в pociйському павільйоні.
Це боляче визнавати, але нам потрібні нові наративи для світу. Бо ті, що працювали перший рік великої війни — зараз уже не діють. Але — на жаль — видається, що нічого нового ми сформулювати не можемо. Про Україну на своїх подіях на COP28 згадують представники буквально пари країн: американці, британці, німці. Все. Решта — вже перемкнулася на Палестину. Ситуація ставатиме дедалі гіршою.
Для того, щоб зрозуміти, як знайти спільну мову з іноземними партнерами, потрібно бути на цих заходах, слухати, про що говорять інші країни, розмовляти з ними про наші потреби — однією мовою. А ще краще — показати їхню зацікавленість в українській перемозі. Ми цього не робимо.
Процедура погодження відряджень складна й незрозуміла. А коли ви не можете підтвердити участь в події, бо ви не знаєте, чи підпишуть відрядження — вас менше запрошують. Хто від цього виграв? Точно не Україна.
У нас досі немає посла у Великобританії, ключовій для нас країні. Ми досі призначаємо послами людей, які дискредитували себе на попередньому місці роботи, і яких немає, куди подіти. Ми просто марнуємо можливості, які дає робота посольства. Ми нехтуємо можливостями парламентської дипломатії.
Агов, українці й українки мають бути скрізь, де тільки можна, щоб про нас не забували. Це можуть бути офіційні делегації, але так само неформальні івенти — геть усе має значення. Звісно, одна зустріч депутатки чи депутата з одним іноземним посадовцем не вирішить багато. Але нам потрібна тактика «тисячі бджолиних укусів» — сотні таких зустрічей, тисячі, регулярно, на постійній основі, до перемоги.
Для того, аби тебе почули, — ти маєш говорити. Скрізь, де тільки можна. Українці сильні, коли діють толокою — усі разом, багато з власної ініціативи, хто що може. Давайте пам'ятати про це. І мислити стратегічно, бачити ширшу картинку. Бо — на жаль — пyтiн її бачить.
P. S. Так, це фото з Гілларі Клінтон на тому ж COP28. Випадкова зустріч, яка трапилась просто тому, що я була поруч. 5 хвилин розмови, під час якої я подякувала за підтримку України, розповіла про дітей у бомбосховищах у школі та попросила весь час пам'ятати про нашу боротьбу.
