Сходили б ви, дядьки і молодиці, до ворожки
(до питання про імпотенцію Полтавської міськради)
Прикре і образливе явище імпотенції має чітко індивідуальну спрямованість – і не питай звідки та напасть береться, ковтай сльози мовчки. Ну, є варіанти з глодом, любистком, звіробоєм. Кажуть, гарно йде півсклянки відвару грициків натощак. У конкретній ситуації може виручити жменя гарбузового насіння. Якось же люди борюкаються. Але коли імпотенція вражає інститути, які мали б задовольняти не чиїсь особисті, перепрошуємо, забаганки, а життєво необхідні потреби спільноти, тут любистком не зарадиш. Віагра теж не бере.
Довгий час думали, що усі біди у Полтаві – від Мамая. Та й те – вгніздився у мерське крісло завдяки неприкритому і нахабному підкупу слабуватого на глузд міського маргінесу; влаштовував совкові хресні ходи з колорадським побєдобєсієм; ледве не виграв ще раз Полтавську битву у тепер вже гранітного Івана Степановича; підторговував земелькою під малі архітектурні форми і маршрутами маршруток; дурив голови землякам партійною «Совістю», розвалив комунальне господарство і т. п. Здихалися цукровара. Дехто забагатів думкою – заживемо.
Не вийшло. Соціал-демократична революція, про яку весь час навзáводи говорили прості люди, хоч і відбулася, але вивершила на владу пустодзвонів з гострою формою імпотенції. Пустодзвонство виявляється у перманентних міжфракційних розбірках і нездатності панів Матковського, Бєлоножка, Удовіченка, Шамоти та решти партійного галуззя стулити докупи управлінські пазли задля сливе героїчної мети – згадати нарешті про місто і його людей.
Ось і днями у міськраді стався черговий «чорний переділ»: з грюкотом дверей за БПП Матковського ймовірно нову більшість наразі сформують п’ять фракцій – семеро «рідномістян» під зовнішньою орудою суперінтенданта на голову вищого за інших інтендантів, шестеро все ще тліючих ентузіазмом«свободівців» (ентузіазм – під запитанням), п'ятеро пташенят з юлиного гнізда, четверо фанатів Андрія Садового та троє каплінців з його місцевого осередку СДП (СоцДемПопулізму). Ну, якщо ми готові визнати оцю «діяльність» політичною, то й Зе – президент.
З імпотенцією складніше. От вам, панове, не здається, що наш обласний центр з його традиціями, іменами і навіть претензіями на духовний пупоцентризм якось непомітно розгубив шанси, потугу, здатних на дію предводителів? Усі сім дзвонів кукобівського храму Віри, Надії, Любові та матінки їхньої Софії давно калатають врізнобій… Місто сповзає до стану патріархального провінційного відстійника.
Жанр посту не передбачає розтікання мислей деревами. Пропонуємо три ілюстрації до втрати міськими очільниками цікавості до основного інстинкту. Маємо на увазі примноження.
Автор – не те щоб люмпен, але за трудове життя так і не вибився ні в кешові, ні у біткоїнні мільйонери. І про Корейку – із білою заздрістю. Тож, коли які-не-які справи вимагають міняти місце дислокації, сумирно стовбичимо на зупинці, очікуючи на безкоштовний для пенсіонера тролейбус, намагаючись не чути відразливу маячню сивих і зморшкуватих колег про «вбитого Порошенком рідного брата» і «цього-як-його, який наведе порядок».
Підтверджень банальній (чого там – і логічній) плітці про незацікавленість міської влади у комунальному транспорті ми не маємо. Але на узбережжі Жовтого моря менше китайських джонок, ніж у Полтаві різнокаліберних маршруток на зупинках міського транспорту. Значить, оцей маршрутний мурашник чимось вигідний як перевізникам, так і владі?
Популіст Каплін здувся на непідйомній темі вартості проїзду – маршрутка, як і Болівар, двох не витримує. Тому пролетарський муедзин після поразки від візницького капіталу переключився на загально-будинкові лічильники електрики і газу – тут кандидатові на гру у чотири руки з маестро Зе! ще є чим покрасуватися перед загнобленими низами.
А розмови про термінову реанімацію полтавського комунального авто і електропарку вже ось стільки років слугують винятково у якості забійного аргументу для коритних популістів. Слідуючи традиції, Шамота з міськрадою теж не звертають уваги на прокльони осіб із активним соціальним минулим – чи й не проблема: посидіти бабці з дідом зайві півгодини на зупинці!
До слова, у сусідів-кременчужан проїзд тролейбусом все ще вартує 2 гривні, тролейбуси ходять містом вервечкою – один за одним. Сумські пенсіонери можуть проїхатись будь-якою маршруткою за 3.50, а найбільший приватний мікрорайон – Баранівку (на кшталт Дублянщини в Полтаві) – з центром щопівгодини зв'язує комфортабельний новісінький місткий автобус з безкоштовним проїздом для пенсіонерів і для них же – з низькою посадкою.
Про Кадетський корпус не говорив лише Зеленський. Нехай, якщо мужам і ледям з міськради не пече сусідство з руїною, полемікою їхню тупу відстороненість від тридцятилітньої біди міста ми не здолаємо.
Вже підоспіло й інше. Хамським нахрапом держава анексувала у профспілок одну з будівель центрального полтавського ансамблю – архітектурну пам'ятку національного значення, яку попередні хазяї тримали, погодьмось, у більш-менш пристойному вигляді з 1948 року. Були багаті – тинькували паркан навколо Будинку спілок двічі на рік: до 1 Травня та 7 листопада. Вже злидарюючи, замінили дах і сяк-так, але регулярно шпаклювали стіни. Революційна справедливість поступово набирала темпу, суди прикинулись найдемократичнішими, і беззахисним захисникам трудящих довелося змиритися з бандитським нальотом та передачею резиденції губернатора солідній з усіх боків структурі – українському клону штатівського ФБР – Державному бюро розслідувань України. Любителі полтавських старожитностей збудилися – нарешті до середмістя можна буде запросити гостей, не позичаючи у Сірка очей. Зо дня на день чекали початку реанімації пам'ятки. Грошовите ДБР заїхало до Будинку спілок (так, певно, тепер під назвою Будинку відплати чи Трубного?) восени минулого року. Ви давно бачили паркан навколо Соборності, 37? А стіни спортивної школи? Руїни дрезденського шедевру пізнього бароко Фрауенкірхе – наслідок бомбардування авіацією союзників у лютому 1945 року – тривалий час зберігалися, як нагадування людству про жахи війни. Полтавська Кругла площа поступово набирає ознак пам'ятки втраченої потенції. З фалічним монументом посередині.
Третя заувага стосується отого образливого для нації, виконаного у стилі колгоспного авангардизму тимчасового знаку на честь героїв Небесної Сотні. Невже голий пеньок з-під Лєніна нікому з українців у мерії ще не намуляв очей? Гаразд, можна взяти до уваги резон щодо мамаєвського очікування на окупацію Полтави путінськими їхтамнєтами. Людина й досі комсомольський значок береже як найдорожчу реліквію. Претензії до депутатів, котрі надто швидко свій патріотизм (який, до речі, завів їх до міськради) розчинили у коаліційних конструктах з очевидним комерційним присмаком. На феєрверки, дорогущі ялинки, зведення/знесення малих архітектурних форм і ремонт фонтанів у коаліцій є й голоси, є й гроші.
З огляду на все чіткіші ознаки парламентсько-блазневої Зе!республіки і очевидний реванш антиукраїнської, пропутінської підлоти, полтавці і гості міста, піднімаючись з Подолу і проторохкотівши щелепами на знову погано укладеній бруківці, можуть невдовзі побачити на постлєнінському пеньку скульптурну групу «Рабинович роздирає пащу Степану Андрійовичу Бандері».
Вадим Демиденко
