Сучасний політичний потенціал фіно-угорських країн

(У цьому циклі із трьох частин автор висловлює власні погляди на роль України у відновленні євразійського балансу, порушеного Київською державою в епоху війн за фіно-угорські землі у IX-XI століттях. Друга частина присвячена політичному потенціалу майбутніх суверенних фіно-угорських країн).

ВОЛЗЬКИЙ АНКЛАВ

1. Ерзянь Мастор

Безумовним ідеологічним лідером фіно-угорського світу є ерзяни, які мали в минулому імперський статус у середовищі фіно-угорських народів. Наприклад, у VI-VIII століттях ерзяни підкорили Мурому та Мещерію, домінували над спорідненими мокшанами, впливали на внутрішню політику Чувашії, постійно погрожували південним кордонам мерян.

В якості прямого спадку минулої величі зараз виступає значна чисельна перевага ерзян у колі фіно-угорських народів. Ерзяни володіють стрункою історичною міфологією (епос "Масторава"), зберегли рефлексію на Київ як на центр антихозарського руху.

До ерзян належали: московський Патріарх Нікон, боярські роди Морозових і Наришкіних, Фьодор Шаляпін, письменники Ніколай Добролюбов, Максім Горькій, Іван Бунін, Васілій Розанов (до речі, його найбільшим бібліографом є українець Віктор Сукач) і Сєргєй Єсєнін (ерзянин по матері, а по батькові – мещеряк), із військовиків – комдив РСЧА (Робітничо-Селянська Червона Армія) Васілій Чапаєв, головнокомандувач РОА Андрєй Власов, маршал Гєоргій Жуков. Із сучасних ерзян найвідомішими є "батько" концерну "Газпром" Віктор Чєрномирдін, кіноактори Олєг Табаков та нині покійний Сєргєй Єфрємов.

Ерзянські націоналісти претендують на всю Нижегородську область, Західну Чувашію, Муром, на вихід до Волги через Симбірськ. Власне, ерзяни – єдина нація, яка сприймає Україну як спадкоємицю політики Київського каганату, а відтак вимагає її прямої участі у відновленні так званого євразійського балансу.

2. Мокшень Мастор

У порівнянні з революціонно налаштованими ерзянами мокшани посідають відверто колабораціоністські позиції. У фіно-волзькому русі вони грають роль спражнього "Троянського коня", приголубленого Москвою та звиклого до кумовства кавказького типу.

Перший президент Республіки Мордовія Ніколай Мєркушкін – мокша, основні міністерські портфелі Республіки – під пахвою у мокшан, ЗМІ також контролюються мокшанами. По суті, мокшани перетоплюють сталінський покруч "Республіку Мордовію" на маріонеткову державу мокшан, в якій ерзянам місця немає.

Дійшло до того, що державне видавництво Мордовії у 2000 році не видало жодної книжки ерзянською мовою. Хоча ерзянська література з успіхом претендувала б навіть на смаки рабів мас-культури, – у ній-бо творять чудові письменники.

Мокша компактно проживає на території Західної Мордовії. Дезорганізовані "мордовською" владою мокшанські націоналісти вельми мляво висувають претензії на свої історичні території – Пєнзенську, Тамбовську, схід Липецької, схід Рязанської та північ Воронезької областей.

Щодо історичних постатей мокшан, то їм теж таланило із кар'єрою у Московському царстві, – наочними тому прикладами є придворний учений Ніколай Карамзін та кодифікатор законів Російської імперії граф Ніколай Спєранскій. Добру кар'єру в російській літературі зробив і наровчатський мокша Алєксандр Купрін, який написав, зокрема, чудові київські оповідання.

3. Мещерія

Нині перебуває у складі Рязанської, Тамбовської та півдня Московської областей РФ. Після прийняття ісламу в часи Касимівського ханства мещеряки прибрали татарську (або булгарську) свідомість. Нині в офіційних документах вони вважаються татарами-мішарями, і Казань уважає їх "тюркською діаспорою".

Хоча насправді вони є фіно-уграми. Мещеряки не репрезентують самостійної політичної течії у фіно-угорському русі і блокуюються з казанськими татарами (булгарами).

Знаковою фігурою Мещерії є, як уже згадувалося, Сєргєй Єсенін; маючи матір ерзянку, він зберіг мещерську свідомість дотатарського (докасимівського) періоду. «О Русь моя! Мещера и мордва!», – вигукував Єсєнін в одному зі своїх віршів; ерзянське слово "шушун", тобто кожух-безрукавка, відоме кожному мешканцеві РФ із його легкої руки.

4. Марій Ел

Наймодерніший політичний рух серед фіно-волзьких народів сформували марійці. Можна сказати, що за радикалізмом та гостротою політичних вимог націоналісти Марій Ел ведуть перед.

Щоправда, після переобрання нового Президента Марій Ел, яким став ставленик ФСБ полковник Лєонід Мєркулов, ця ситуація може змінитися. Але останній уже погодився на встановлення пам’ятника в центрі Йошкар Оли затятому борцеві з московським та татарським імперіалізмом князю Акпатиру.

Слід зауважити, що екс-президент Марій Ел Вячєслав Кісліцин не був марійським націоналістом, але завжди протиставлявся Москві. Він вів самостійну торгівлю зброєю та приймав на лікування в марійські санаторії чеченських солдатів.

5. Мурома

Романтичний етнос – своєрідні етруски у родині фіно-угрів; багата матеріальна культура, одяг. Вправно торгували з Іраном та Волзькою Булгарією, підтримували толерантні стосунки з послов'яненими мерянами Суздальського князівства.

Мовна та культурна близькість до ерзян стала ідеологічним виправданням тискові древнього Арзамаса на Муром. Зрештою була підкорена Ерзянським інязорством (царством), і на східних околицях Муроми ерзяни збудували свою столицю – Обран Ош (нині це Нижній Новгород).

На початок вторгнення Москви до Ерзянь Мастор у XVI столітті мурома або послов'янилася, або поерзянилася. Сьогодні це одна з двох мертвих фіно-угорських націй, мова якої згублена, а в самому муромському краї немає й натяку на муромофільські настрої.

БАЛТСЬКИЙ АНКЛАВ

6. Карелія

На сьогоднішній день Республіка Карелія становить для цілісності РФ найбільшу небезпеку. Ні Тува, ані Ічкерія не мають так точно сформульованих претензій до РФ, які у карелів грунтуються на європейських законах та сучасних принципах безпеки Північної Європи.

Хоч як це дивно, для карелів не є самоціллю інтеграція у Фінляндію, хоча у складі останньої перебуває Західна Карелія з центром у православному монастирі Уусі Валамо та Йоенсуу. Карелія репрезентує особливий дискурс фіно-угорського світу.

Карелія – це метафізика Православної Півночі, Країни-Вигореції – бастіону старовірів. Православні обітелі на архіпелагах Кіжи та Валаам, Свято-Успенський Соловецький монастир (штучно приєднаний до Архангельської області), пафос "Калевали" – зібраної Еліасом Льоннрутом саме у православній Карелії, – усе це альтернатива Росії Пєтра I та Росії Владіміра Путіна.

Саме тому Карелія не інтегрована у федеративний фіно-угорський рух і має самодостатню національну ідею. Особливої інтриги карельському питанню у РФ надає існування Тверської Карелії – країни фіно-угорських емігрантів, заснованої на спустошених мерянських землях Тверського князівства після Столбовського миру 1618 року.

Нині у Твері відродилася карельська журналістика – почала виходити газета "Сана" ("Слово"). І хоча за статистикою тут тепер мешкають лише 20 тисяч карелів, але куди поділися ще 100 тисяч, які такими були ще у 1930-х роках?

7. Інґрія (вона ж Інґерманландія)

Країна, що зручно влаштувалася на території історичної Карелії та Північної Іжорії. У часи Другої світової війни інґерманландців за наказом Сталіна виселили у Сибір та Республіку Комі.

Починаючи з 1980-років вони виявляють феноменальну активність, виконуючи роль кримських татар у балтицькому регіоні. Український конфліктолог Олександр Заремба захистив кандидатський мінімум на темі відродження інгерманландського народу.

Окрема група інґерманландських націоналістів висуває ідею спадковості Новгородської республіки в народі "інкері". Зрештою, лютерани-інґерманландці просто перехоплюють ідеологічну ініціативу у спаралізованих іжорських та водянських спільнот Ленінградської області, які і є за правом нащадками Новгородської держави.

8. Іжорія

Своєрідний близнюк Інґерманландії, але з православним корінням. Територія Іжорії нині затоплена мікрорайонами сучасного Санкт-Петербурга – історично її північні кордони стикалися в районі Зимового палацу з кордонами Інґерманландії, яка лежить на північ від Неви.

Сьогодні не існує іжорських сіл, а понад 800 "офіційних" іжорців лише на літній період виїжджають у провінцію. Взимку вони нудьгують у Санкт-Петербурзі у своїх дітей і, звичайно, не мають власної адміністративно-територіальної одиниці.

З часів Алєксандра Нєвского іжорці виступають на боці офіційного Новгорода, але зберігають самостійний статус. Союзник Алєксандра Нєвского іжорський князь Філіпп у гирлі річки Нева зустрічав перед відомим Льодовим боєм німецькі човни.

За переказами, вінценосний іжорець мав видіння святих страстотерпців Київських князів Бориса та Гліба, які пророкували перемогу православній коаліції. Іжорці брали активну участь у політичному житті Новгородської республіки, хоча окремої п'ятини (напівавтономної складової Новгородської Федерації) не сформували.

Тут схрестилися карельські, інґерманландські та водьські впливи. Після Столбовського миру пасіонарна частина іжорців перейшла на нові території Московії, де загубилася.

Найвідомішою іжоркою є кріпачка із села Лампі Аріна Родіоновна; їй судилося стати нянею ерзянина Алєксандра Пушкіна і справити на великого поета-компілятора винятковий вплив. Пушкін став тим медіумом, який повів усьому світу іжорські казки: "Казка про рибалку та рибку", "Золотий півник"; до речі, цар Дадон є донині персонажем іжорських казок.

9. Вотландія

Етнос під назвою водь протягом двохсот останніх років постійно очікує на свою неминучу смерть. Але 60 водян, які й складають населення майже міфічної Вотландії, відтворюються з покоління в покоління, а не так давно перший водянський поет Дмітрій Цвєтков заклав початки нової водьської літератури.

Розквіт воді припадає на розквіт Новгородської республіки – епоху торгівлі із Ганзою. Славетні новгородські віча проводилися двома мовами — білорусинською та водьською.

У XIV–XV століттях Вотландія була справжнім П'ємонтом для фіно-балтських народів регіону. Водьська п'ятина відігравала стратегічну роль у внутрішній політиці Новгорода.

Водяни (або ж вожани) тривалий час зберігали язичество, молючись камінням та потічкам. У ХІХ ст. пережили страшенні пошесті та злидні, а під час Другої світової війни водянські села були в епіцентрі боїв між німецькими і совєцькими військами, що призвело до загибелі всіх носіїв східноводьського діалекту.

Дослідником та пристрасним водянофілом був естонський академік Пауль Арісте. На водянській проблематиці добре розумілися совєцькі чиновники, які використали водь для анексії північно-східних районів Естонії, – це й справді були не естонські, а водянські території.

Сталася така собі інтеграція Вотландії у складі РФ. У випадку активізації інґреманландців у реалізації ідеї створення фінської Новгородської республіки 60 водян слугуватимуть живими статуями древньої Водської п'ятини (не виключено, що молоді інґерманландці із власної волі записуватимуться у водяни, аби легітимніше формувати нову політичну еліту Новгорода).

10. Країна Сето (Сетомаа)

Народ, що найбільше постраждав від погрому Новгородської республіки Москвою у 1472 році. П'ять віків поспіль на його історичному шляху траплялися самі лише пастки; остання – у формі примусової депортації "на родіну" в Естонію.

Затуркані сето вже втомилися бути розмінною монетою у територіальних суперечках Москви і Таллінна. Сформований на початку 1990-х років Конгрес народу Сето виступає як проти русифікації, так і естонізації на землях, відомих під назвою Печори або Петсері.

Поки що "великі сили" в особі РФ та Естонії домовилися про сприяння добровільній депортації сето зі своїх батьківських земель у Псковській області до Естонії, – на це Таллінн виділив аж $300 тисяч. Таке лихо сталося з тисячолітньою нацією, яка дала загальне ім'я балтицьким фінам (у тому числі й естонцям) та назва якої в українській транскрипції звучить як "чудь".

Міркуючи над расовою належністю росіян, Алєксандр Блок на зорі XX століття оприлюднив такий віршований каламбур: «Мєря намєряла, чудь начуділа...». Незабаром "чудити" у Псковській області буде нікому; а втім, здається, дефінізація цієї області відкриє шлях до інтеграції краю з Бєларуссю, яка у ХІV–XV століттях активно претендувала на терени Сето.

11. Вепсландія

Від цього народу фіно-угорська спільнота чекає найбільших сюрпризів. Це й не дивно, бо один із вепсів – Владімір Путін – став Президентом РФ.

Аж до ХІХ ст. вепси тримали кругову оборону проти експансії слов'янизованих братів (тобто, інших фіно-угорських народів); їхні анклави – на заході Вологодської та в центрі Ленінградської областей – було важко розмити і у совєцькі часи. А 20 січня 1994 року вепси несподівано отримали державність – Вепську національну волость у складі Республіки Карелія.

Цей факт узаконено указом Голови Республіки Карелія від 2 грудня 1996 року, але звісна річ, це зроблено не через вепсофільські настрої у Кремлі та у столиці Карелії – Петроскої. Справа в іншому – вепси можуть стати інструментом дезінтеграції небезпечної Карелії, в якій відкрито говорять про бажання вийти зі складу РФ.

Однак Москва вже прогавила вепський націоналістичний рух, що його репрезентує молодіжна організація "Молоді журавлі". Під контролем федералів залишається "стара" вепська інтелігенція, яка осіла у Петроскої й випускає таку собі газетку "Kodima".

Прикметно, що промисловість Вепської національної волості контролюють етнічні українці. А саме: директор муніципального риболовного підприємства "Брусно" Михайло Ворожун, директор Вепської філії АТ "Карелруд" Олександр Вітченко, директор ВАТ "Кварцит" Олексій Байбаза, директор ЗАТ "Карелід" Олександр Коваленко, директор ЗАТ "Інтеркамінь" Анатолій Соловей.

Загалом Вепсландія – це серединна земля. На своєму крайньому сході вона межує з Комі-Зирянією, на півдні – з мерянськими землями та північно-східною Бєларуссю; північні вепські землі блокують входи до центральної Карелії.

12. Саамія

Саамія — країна під чотирма займанщинами. Норвеґія, Фінляндія, Швеція та РФ мають по шматку саамської землі. Як і у випадку з міжвоєнною Україною, найбільш не поталанило російській займанщині Саамії.

Офіційний перепис твердить, що саамів на Кольському півострові аж півтори тисячі чоловік і всі вони задіяні у традиційних промислах. Однак кількість "російських" саамів є набагато більшою, і на них впливає досвід західних саамів, які вибороли собі неабиякі права.

"Західний" Саамський рух побудовано за класичними скандинавськими принципами "конституційного поступу": від поблажливого плескання по рамену до виділення квот в органах місцевої та центральної влади Швеції, Фінляндії та Норвеґії. Здавалося б, фіно-угри саамі повинні мати приязні стосунки зі своїми родичами – фінами-суомі та карелами.

На ділі ж усе навпаки: у народі побутують пісні про лютих фінів, а на Кольському півострові зберігається протистояння між громадою іжемських комі та місцевими саамі. Державна незалежність Саамії може реалізуватися вже найближчим часом, однак доля Кольської Саамії знаходиться у руках світового фіно-угорського руху.

Адже на сьогодні у територіяльних водах Саамії не лише поховано атомний підводний човен "Курськ", а й створено інфраструктуру Північного Флоту РФ. Демілітаризація регіону є найнагальнішою необхідністю для Саамі!

ПЕРМСЬКИЙ АНКЛАВ

13. Удмуртія

У фіно-пермських республіках зосереджені величезні об'єкти російського ВПК, а найбільші – саме в Удмуртії. Не випадково ж славетна зброя "АК" – "автомат Калашнікова" — з'явилася саме у цій країні.

Однак серед відомих удмуртів – не лише Калашніков. Удмуртія пишається тим, що першим президентом РФ став Боріс Єльцин – нащадок древнього удмуртського роду, уродженець східної удмуртської діаспори.

У країні є впливові етнічні українці – нащадки київських родин із заводу імені Артема, переселених НКВД до Воткінська під час Другої світової війни. Своєрідний грошовий мішок українців Удмуртії — голова підрозділу РАО ЄЕС "Удмуртенерго" Юрій Боровик.

Столиця Удмуртії Іжкар також здавна є одним із центрів волзько-булгарської інтелігенції. 11 % татар – мешканців міста – надають йому дещо орієнтального (тобто азійського) присмаку. Зберігається суттєва різниця між північними та південними удмуртами, які, проте, витворили спільну літературну мову.

З початком 1990-х років в Удмуртії загострилося бесермянське питання. У разі спроб удмуртів посилити свій вплив на владу своєї республіки Москва, очевидно, допоможе створенню Бесермянської національної волості у складі Удмуртії.

14. Бесермянія

Стратегічна країна для територіальної інтеграції фіно-пермських республік. У 1998 році проведено перший з'їзд бесермянського народу, на якому було остаточно заявлено про відмову асимілюватися з удмуртами.

У випадку успіху бесермянської інтриги порожнеча між південним кордоном Комі, західним – Удмуртії та південним – Марій Ел заповниться доволі цікавим етносом. Бесермяни претендують на всю Кіровську область.

Цим вони лякають не лише Москву, але й марійців, які мають свої види на південь регіону. Бесермяни – удмуртизовані нащадки волзьких булгар.

15. Комі

До 1920-х років комі становили близько 90% населення Комі АРСР. Разом із Карелією Республіка Комі тривалий час претендувала на власні збройні сили, комі-міліцію.

Мілітарний дух комі дуже високий. Тож не дивно, що вже на початку 1990-х тут заговорили про Армію Визволення Комі, – риторика національних лідерів, зокрема з партії "Доръям Асьнымось", давала ідеологічну основу націоналістичній студентській молоді всерйоз обговорювати це питання.

У теперішній час Республіка Комі очолюється росіянами; влада веде відверту антикомі політику. Націоналісти покладають великі надії на природну рееміграцію заробітчан з Півночі Республіки, які в загальній структурі не комі населення посідають провідне місце.

Так, лише за останні роки Воркутинський район залишили близько 70 тисяч осіб, які покинули межі Комі через безробіття і скасування "північних" доплат. У квітні 2001 року було оголошено про створення медіа-холдінгу "Коміінформ", який під прикриттям поміркованих комі націоналістів в уряді Республіки почав виконувати координаційну роль у фіно-євразійському середовищі.

"Священними коровами" офіційної комі ідеології є постаті поета Івана Куратова, соціолога Пітіріма Сорокіна, анархіста Васілія Налімова – автора концепції "острівного" існування фіно-угорських спільнот в іншонаціональному середовищі. Анекдотом комі нації є співплемінники Грігорій Распутін та співак Валєрій Лєонтьєв, плямою – генерал чеченської кампанії Гєннадій Трошев.

16. Комі-Парма

Комі-Пермянський автономний округ (КПАО) створений під тиском націоналістів Республіки Комі, які претендували на цей південно-східний ареал своєї нації. Однак Москва вчинила інакше – 1925 року вона створила нацокруг у складі Пермської області, а пізніше блокувала будь-які спроби створити шляхові сполучення між Кудимкаром і Сиктивкаром.

Будівництво залізниці, яка б з'єднала столиці двох споріднених народів, навіть і сьогодні Кремль перетворює на політику. Тут дуже добре пам'ятають, що на початку 1990-х років (тобто, вже після розвалу СССР. — прим. ред.) при спробі КПАО приєднатися до Республіки Комі комі-пермянам влаштували справжню блокаду.

Харчові та енергетичні проблеми, організовані адміністрацією Пермської області, тимчасово змусили націоналістів відкласти реалізацію створення Великої Комі. Сьогодні ж основним резервуаром етнічної сили комі-пермян залишається мононаціональний кудимкарський район округу.

КПАО – єдина фіно-угорська політико-адміністративна одиниця РФ, де титульна нація чисельно переважає іноземців. Комі-пермяни мають потужні діаспори в Пермі, Казахстані, Москві, Сибіру. Окрему потугу складають комі-пермяни на Кубані, де вони виступають з позицій офіційної Москви на етнічних українських землях.

В Україні комі-пермянка Надєжда Єфимищ (Фєдосєєва) очолює єдине громадське об'єднання фіно-пермських народів – Київське міське товариство культури народів фіно-пермського угруповання. Однак, як виявилося після початку російської агерсії у 2014 році пані Єфимищ є завербованим агентом ФСБ РФ, яка шкодить фіно-угорському відродженню.

УГРО-СИБІРСЬКИЙ АНКЛАВ

17. Хантія

За допомогою хантів офіційна влада Ханти-Мансійського автономного округу створює нову цивільну ідентичність – громадянин Югри. Президентом ХМАО свого часу був казахський українець Олександр Филипенко, який активно загравав із хантийськими націоналістами.

Ось ці останні домоглися прийняття Конституції ХМАО зі статтею, що визначає статус "національних угідь". Реалізація статті дала змогу хантийцям, що ведуть традиційний спосіб життя, створити на схід та північ від столиці округу – міста Ханти-Мансійськ – справжню державу в державі – національні угіддя на тисячі гектарів землі.

Без дозволу хантийської громади на їхній території невільно здійснювати будь-які роботи, у тому числі й пошук нових родовищ газу та нафти. Слід наголосити, що більше 50% усього газу та нафтової сировини РФ –хантийського походження.

У разі оголошення державної незалежності Югри і створення другої палати парламенту – Палати національностей – у Західному Сибіру виникне чудовий діловий партнер України, якому буде приємно платити за постачені енергоносії. Волзькі держави у цьому разі виступатимуть лише як транзитні території для переправки нафти та газу для України.

18. Мансія

Країна, штучно приєднана до основного анклаву хантийських земель у складі Ханти-Мансійського автономного округу. Чисельність мансійців майже утричі менша за хантийців (їх усього 8 тисяч).

У часи Середньовіччя традиційний спосіб життя Співдружності мансійських князівств було підірвано бандитськими нападами комі-зирян, тривалими суперечками за Південний Урал із башкирськими ханами (в цих землях народився перший Президент РФ Боріс Єльцин, а Едуард Савенко-Лімонов не забув нагадати росіянам, що село Бутка розташоване на мансійському капищі). Жахливий погром було влаштовано мансійським автономним князівствам експедиційним корпусом Війська Донського та Війська Запорізького, очолюваним отаманом Єрмаком.

Сьогодні на території Мансії існують величезні та впливові діаспори комі-зирян. Особливо великий їх вплив у містах. У разі дезінтеграції ХМАО вони здатні виконати роль таких собі судетських німців.

19. Мертва Мерянія

Пірровою перемогою слов'янського елементу на Росії є знищення носіїв мерянської свідомості та мови. Остання бабця, що розповідала немовляті казки мерянською мовою, померла на межі XVIII та XIX століттях.

А втім, у вельми примітивних діалектах колись велика мерянська мова проіснувала до середини ХІХ століття. Потужний мерянський субстрат зберігся в мові сучасних мерян Костромської та Володимирської областей.

Мерянія була самодостатнім фіно-угорським материком з розвиненою культурою і господарством. Сьогодні існують напівсонні мерянофільські гуртки у Костромі, Ростові (Великому) та Суздалі, які можуть слугувати певною базою для відродження мерянської цивілізації.

Справжнім вибухом стала праця "Мерянська мова" українського фахового філолога Ореста Ткаченка, видана 1986 року у Києві та захищена в якості докторської дисертації у Санкт-Петербурзі у раніше згадуваного естонського академіка Арісте. Тепер Мерянія має мову, чітку географію, політологію та геополітичне місце в середовищі фіно-угорських країн.

Саме українцям – і насамперед 300 тисячам українців Москви – слід буде потурбуватися про наповнення ідеї відродження Мерянії сакральним змістом. Лише тоді меряни матимуть шанс на повноцнне існування.

Подібні ж завдання стоять перед українськими громадами по всіх фіно-угорських регіонах та республіках РФ. Усвідомлення боргу та обов'язку перед фінським світом, надламаним кількома хвилями українських колонізаторів у X-XII, XVI-XVIII та XX століттях, мусить стати шляхетною домінантою у політичній та громадській роботі мільйонів українців РФ.