Суддю на DURU або чи відбудуться «входини» до холодів?

Товариство, чий бекграунд (так вітіюватіше) пов'язаний з сільським побутуванням, згадає, як дядьки починали зводити нову хату. Нову геолокацію, з нуля, повний reset, так би мовити, з restart'ом. Перекривання даху шифером чи ночвами (оцинковкою) замість соломи, обмурівка дерев'яних стін цеглою замість утушкування кукурудзинням на зиму, прибудова ганку чи "галєреї" (веранди) були косметичними реформами, які суттєво не змінювали звичного устрою посполитого сімейства.

Ну, тепер липневі грози не змушували підставляти відра під капіж зі стелі, на Водохрещу ставало трохи тепліше не лише на печі, мокріли й "цвіли" не всі кутки, восени виставлене на веранду вчорашнє утрішнє молоко, було, не скисало й до наступного обіду.

Згадалося: наша бабуся, у жовтні, бо могли вже й сніги лягти, обставляючи стіну старої хати снопами кукурудзиння та соняшничиння, примовляла: «Ну, онучок, теперечки од кацапів не задуватиме». Себто, з північного сходу. Малому слобожанцю ка-цапи й видилися цапами з ніби приклеєними бородами, на кшталт вонючого і битливого козла сусідки баби Пашки: стоять шерегом під Суджею і з усіх сил гонять вітрища на нашу сумирну Сумщину. Ще задовго до пострадянських міжнаціональних чвар. До інтегрального націоналізму.

З нуля починали "строїться" декількома варіантами. Найліпший – дядьки устатковувалися на новому місці. Ближче до колодязя, околом (вікнами) і палісадником на вулицю, глухою стіною на північний схід, із заднім дворищем для курника, хліва і свинарника. Вирубувалися бузина і лопухи, вирівнювалася площа, розмічалися і копалися канави під бут підмурку. Все – з чистого листа. Включно із собачою будкою.

Як варіант, зводили нові стіни навколо старої оселі. Назбирувалося більше трудоднів – стара хата ще довго муляла очі глибоко усередині цегляної розкішно-хвацької новобудови; якщо кишені були "вивернуті святом" і колгоспом – нові стіни із жужелиці, засипаної в риштування з шалівки, топталися впритул до старих. В старій хаті жили до останнього, доки не навішувалися двері і вставлялися вікна у нову. Тоді стару хату викидали з нової.

Було на час новобудови врємєнно переселялися до сараю, вимушено створюючи дискомфорт корівці і свиням. Усі дорослі і дитячі сили та потужності самогонного апарату, як продуцента додаткової позамарксової вартості, кидалися на об'єкт сільської мрії – щоб зайти у нову хату до холодів. Було й встигали.

Звісно, на фініш процесу в усіх його варіантах чекав увесь куток. І коли нарешті толока закидала горище глиною, замішаною впереміж із соломою та кінськими каштанами, то під вечір розходилася зі словами: «Ну, сусіде, до входин». А як рясно і довго приливалися причілки... Згадалося, даруйте.

Атож, є ситуації, коли треба починати таки з нуля. І бажано той нуль вивести одним махом. Скільки не обставляй хату соняшничинням, колись доведеться порати стіни. Дивіться, бійцівських псів, зокрема, некерованого агресора кане корсо, позбавляють усього хвоста заразом у цуценячому віці. Так, песику боляче, але це робити треба, щоб майбутньому бійцю хвіст не заважав загризати візаві. Не рубають же по сантиметру. Цюк – і генетичний вбивця готовий до своєї войовничої місії. Ну, поскавчить.

Адже сьогодні навіть ті, хто покладали надії на фігляра-нікчему, від "Ату попередника!" у виконанні зеленої клевретки, судді Печерського районного суду Києва Віти Бортницької перебувають у глибокому ступорі.

Можна вішати на П'ятого недовкладення какао у батончики Рошен, ухиляння від підриву складів Липецької кондфабрики, вибірковий клерикалізм, мальдівські уподобання не на часі, пришпилювання ордена Данила Галицького на піджак психічно хворого з жомової ями.

Можна звинуватити "расиста" в підігруванні південно-африканському апартеїду – "посібник тероризму" не дав чорношкірим вуглярам ПАР підзаробити на некондиційних антрацитах.

У момент з'яви Порошенка на чисті як сльоза конфірмованого малолітнього миропомазаника суддівські очі (17 січня, о 9.10, прильотом Wizz Air з Варшави до аеропорту "Київ-Жуляни" – прим. авт.) попіл невідкритих, недоведених, загублених і похованих справ гупає у висхлі від беззаконня серця українців.

Тіні Пшонки, Ківалова, Чауса, Кірєєва, Зварича, Тупицького, Царевич, Вовків з Абловим, усієї решти складу незнищимого окружного адмінсуду м. Києва скаляться у шибки приміщень судових засідань...

Трохи поодаль, вздовж доріг від Великого крадівництва стовбичать в мантіях з косами наперевіс полтавські Олег Кириченко (шість разів поліпшене житло, 300 гектарів заповідного лісу, Лексус 600-LS гібрид, Мерседес 550 AMG і Тойота Ленд крузер 200), Сергій Гальонкін (власний котедж-церква на 660 квадратів), Лариса Кулєшова (юридична підтримка втечі кіберзлочинця), Олександр Струков (967 тисяч гривень на вихід у відставку), Лариса Гольник (зі шлейфом "побитої, нескореної і непідкупної"), і легіон їм ймення.

Ще на додачу: яким боком український служитель Феміди притулений до справедливості, якщо його середня пенсія з січня 2021-го до січня 2022-го злетіла з 67, 9 тис. до 90,8 тис. грн, або на 22,8 тис. грн? Водночас, простим українцям, які отримують виплати за віком, пенсію підвищили за рік із 3538 до 3944 грн. За такі грубі гроші суддям глибоко фіолетові усі норми, закони, акти, статті і параграфи. З огляду на досвід Чауса, можна припустити, що на суддівських городах закопано декілька державних бюджетів.

Усе оте принципове, світоглядне, першочергове, що лише на перший погляд нерозрішиме – куди йти? Зе чи По? продовольчі картки чи субсидії? Усик чи Софія Ротару? НАТО чи ОДКБ? а чи Маша наша, чи Гогілашвілі? катлєта чи мітбол? був Трухін чи не було? чия мова солов'їніша? публічний онаніст чи кандидат наук? – упирається в суди, суддів, прокуратури і прокурорів, а може бути розв'язаним лише одним, насильницьким макаром. Політично вмотивованим цюком.

Експерти, світ, ба, навіть кобищанські дядьки з тітками: «Українську судову систему реформувати неможливо. Її треба одним замахом знести до останнього письмоводителя та заходитися зводити щось пристойне».