Україна потребує кожного із нас тут і зараз
Українці мусять здолати інфантилізм, аби не повторилися події 1917-1923 і 1932-1933 років. Без дорослішання, нація приречена на знищення.
Незалежність — це недетермінованість, маємо визнати як факт і даність природи. Ви, як жива істота, не залежите від чогось/когось, якщо це щось/хтось не має впливу на вашу поведінку.
Тому поведінка «навпаки» й «на зло» [мамі відморожу вуха/виб'ю собі око — хай у тещі зять кривий буде] — теж прояв залежності. Не такий очевидний, як пряме наслідування, але такий, що ще гірше піддається корекції, бо створює ілюзію свободи волі.
Коли Москва втратила прямі адміністративні важелі впливу на Україну, а москвофільство почало втрачати позиції в українському суспільстві, була запущена кампанія «неуподобленства». Вона фактично законсервувала колоніальні механізми прийняття рішень.
Перш аніж щось зробити, ми, як і раніше, повинні озирнутися у бік московитського Залісся і відповідно до того, що там кажуть і роблять, зробити все навпаки й «узяти ті сапóжки», які там будуть найбільше гудити. Годі гаяти час!
Як наслідок: ми не відроджуємо власну унікальну націю і державу, яка виникла та набула сталих базових рис значно раніше, ніж Москва і Московська держава, а будуємо «іную Рассєю». Тобто проєкцію сучасної РФ, розвернуту на 180°.
Але це — предмет «мєчт і чяяній» російських псевдолібералів (тому не дивно, що серед неуподобленців так багато креолів, людей змішаного походження і глибоко зденаціоналізованих українців з індустріальних міст, які не знають і не люблять України). Вони із молоком «русской матушкі» та димком індустріальних гігантів всотали культуру, етику й естетику сусідньої країни.
А позаяк ця віртуальна проєкція абсолютно нежиттєздатна, і без того обмежена енергія нашого суспільства витрачається на побудову повітряних замків на піску. На радість «ісконним охрєнітєлям».
Окремо слід також додати, що внутрішню Росію і скалічених Росією українців може приборкати тільки Росія зовнішня. Українська влада (лише за паспортом, звісно ж), обмежена «високими демократичними стандартами» та карго-культом демократії у свідомому середовищі, не має на них управи.
І справа не в помилках Ющенка чи Порошенка... Річ у тому, що в посттоталітарному, постгеноцидному суспільстві загальне виборче право і парламентаризм є інструментом розбещення народу і дезорганізації суспільного життя.
