Україна, що раптом крокує лівою

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

Війни приносять з собою досить відчутні політичні наслідки. Одним із непроговорених запитів нашого суспільства післявоєнного часу буде запит на рівність, в більш правовому і політичному, ніж традиційному лівому економічному сенсі.

Я не відношу себе до лівих, і ніколи не відносив, водночас люблю почитати і марксистів, і постмарксистів, і звісно ж – їх критиків. Цих, до речі, найчастіше.

Війна – не лише руйнування старих консенсусів. Це ще і величезний соціальний ліфт, який непомітно для сотень тих хто нагорі, піднімає вище вгору тисячі тих хто був зовсім знизу.

З офіцерським складом ситуація найбільш показова і зрозуміла: зараз отримують погони капітанів 25-річні юнаки, про яких в паралельному житті не сказати б взагалі що вони були б кимось військовим та ще і при чині. Щось подібне з 2014 року відбувається і на держслужбі, в активістських та політичних середовищах.

Ми уже давно доходимо до становища, де існує диспропорція між символічним політичним і економічним та адміністративним ресурсом: перший дедалі частіше опиняється в руках людей, які не мають дуже багато другого. Старі класичні тримачі капіталів з втратою впливу телевізора раптово опиняються в методологічному вакуумі – як діяти?

Адаптуватися повністю до нових умов політичної репрезентації вони не зможуть дуже швидко. Уже на етапі обрання Володимира Зеленського дала тріщину схематична основа української політики: домінують політики без великих капіталів (звісно ж, пов'язані з великими капіталами), замість власне самих цих носіїв капіталів які були в політиці.

Перемагає схема "лобіст замість власника", і це також прихована егалітаризація. Андрій Єрмак який вийшов із середовища власників МАФів – такий самий химерний образ непомітної егалітаризації домінуючої верстви політиків, як і якийсь син чоботаря Іосіф Сталін.

За часів Леоніда Кучми йому світило б максимум бути головою РДА. Ця егалітаризація не означає, що прийдуть благородні і чисті лицями мужі; а часто навіть навпаки.

Однак, вона вже почалася і перерозподіл між тими хто має символічний ресурс і не має може мати не найбільш приємні форми. Запит на полівіння суспільного дискурсу буде великим і не дуже очікуваним для еліт.

Звісно, це не будуть "типові ліві" та навіть "сучасні нові ліві". Але слова "за*бали" та "відстаньте від нас" будуть чим більше лунати після війни й провокувати обрізку владних спроможностей та критику закритих соціальних ліфтів.

Попри те що управлінські в дусі типового совєцького патерналізму практики зберігаються, це зовсім ніяк не розмиває цей тренд. Бо тренд лівої руки у нас найчастіше описують застарілим марксистським способом – через більший розподіл економічних благ державою.

Люди ж потребують більшої рівності на символічному, а отже і політичному рівнях. Передусім тому, що війна – це пережитий стрес, який потребує козла відплати, в хочете не хочете, а росіяни не будуть цим явищем, бо вони "ззовні".

Помста останнім  пам'ятникам Пушкіна не задовольнить цього запиту. Питати будуть з еліт і причому не просто з влади (надто велика війна, аби винні були просто лиш політики) – а саме еліти; тобто, багатші, успішніші, ті хто має очевидно ширші можливості ніж пересічний.

Перша ластівка – те, який резонанс набуває кожна окрема справа в стилі «суддя задавив машиною нацгвардійця». Друга ластівка – той факт, що в таких суперечках дуже важко переконати більшість «не грести всіх заодно під один критерій».

Що ще більш цікаво: ніяке засилля правих ідей в суспільній думці не зупиняє цього тренду. Радше навпаки, бо цей правий рух який існує нині сам просякнутий запитом на егалітаризацію еліт.

«Владу націоналістам!», – майже те саме, що «Владу Радам!», – у 1905 році: і химерно, і смішно, але політика уміє сміятися краще за виборця. Сама ідея про те, що «я був у боях, поки ти, бізнесюк, харю на харчоблоку наїдав», – досить поширена і лунає все частіше.

Якщо еліти не будуть здатні не просто примітивно осилити адаптацію цього тренду і змінитися під нього – дати принаймні усім зрозумілу опцію мати більше можливостей, протистояти йому не вдасться ніяк. Закритися в коворкінгу чи в міністерстві, слати нафіг кожного хто не має бізнес-пакета з діловими нулями буде економічно можливо, але політично нереально.

Саме до політичних змін наші кола власників адаптовані найгірше. І навряд чи хтось буде щось створювати, аби цьому явищу не просто втупу протидіяти («Валіть на заводи і там здохніть, бо нам вигідно!»), а адаптивно обіграти.

Часи лідерів, які ніколи не були на Майдані давно у минулому, але зміни накоплюються поступово, а реалізуються стрибками. Мудрі ж люди намагаються розгледіти тренди наперед, аби осідлати.