Вічний путін, або чого чекати від Кремля
У ресурсній федерації московії відбулися «вибори». Ну, як «вибори», показове (для всього світу) лохторальне видовище заради бункерного царя.
Все настільки передбачувано, що варто поговорити не стільки про «вибори», а про те, що відбувалося навколо і відбуватиметься після цієї кремлівської вистави. Почнемо з фанерної російської «опозиції».
Спочатку вона всією отарою підтримала Боріса Надєждіна; втояли в якихось чергах, матюкали останніх мислячих людей росії, які казали, що Надєждін — прокремлівський каналізатор, і що його, разом з усім електоратом — зіллють. Так і сталося.
Потім помер Навальний. Сам чи не сам — не суть питання, суть у тому, що отара завзято почала молитися на його вдову Юлію Навальную. Чого? А біс їх знає; зрештою, «історичний максимум» на який вона спромоглася: «Полдник против Путина» 17.III.2024.
Колективне «стояння» під виборчими дільницями на росії та за її межами, не просто не дала фанерній «опозиції» якогось результату чи профіту, а навпаки — результат і профіт отримав Кремль. По-перше, «полдник» підтягнув під виборчі дільниці молодь, а по-друге, оці черги через пропаганду подавалися як черги для голосування за путіна.
Юлія Навальная разом зі своїми штабними хом'яками може взяти з кремлівської полиці пиріжок. Так само, пиріжок, може навіть із компотом, заробив інший «лєволюціонєр» Максім Кац, який закликав ту частину отари, котра його слухає, голосувати за Даванкова.
Хто такий той Даванков? — Це не просто депутат Державної Думи, а цілий заступник голови (зампред) вірного путініста Вячєслава Володіна. «Чудєсно, прєлєстно...».
І проголосували ж — Владіслав Даванков набрав 3,85% і створив таку необхідну для російської системи видимість виборів та демократії. Так що Навальная і Кац чітко й синхронно спрацювали на Кремль, використавши аморфну опозиційну отару як треба.
Тим часом справжня російська опозиція продовжує бої на Білгородщині та Курщині. Визвольні формування РДК, ЛСР та інші вже контролюють декілька населених пунктів у вищезгаданих областях народних республіках і, за словами очільника ГУР МОУ Кирила Буданова «поки не зупинятимуться».
Наші ж місцеві «жертви від народження» не хочуть усвідомити глобальність задуму, а плачуть про прикордоння Сумщини та Харківщини так, ніби їх почали масовано обстрілювати лише від початку операції на території РФ. Ніби не було Грози, Середина-Буди, Зарічного, Прогресу, Зернового...
Там, по-хорошому, давно не має бути нікого. Евакуація декілька разів оголошувалася, а тому — відставити ниття! Нам потрібна як буферна зона, так і можливий предмет для територіальних обмінів.
Диктатор путін теж хоче створити буферну зону, от тільки на території України, а російські визвольні сили перехопили ініціативу. Це чудово, але побачимо, як буде далі.
Не віриться, що після «виборів» у РФ ситуація на фронті стабілізується і вийде на якийсь шлях до деескалації. Для всього цього потрібно дуже багато факторів: від успіхів на Білгородщині до ефективності збройної та фінансової допомоги від наших партнерів.
І от, якщо з фінансовою складовою справи йдуть добре, то зі збройною не дуже, передовсім звісно через політичну кризу у США. Якщо до кінця місяця ситуація із пакетом допомоги на суму $60 мільярдів (або $50 мільярдів як в альтернативному законопроєкті) не вирішиться — нам буде важко тримати лінію.
Про якісь наступальні операції із розрахунком на серйозний результат можна буде взагалі забути на невизначений час. І отут ми підходимо до теми, яка жваво обговорюється у суспільстві, проте не має спільного знаменника — перемовини...
Стосовно того, хто із ким, то швидше за все щось на рівні міністрів закордонних справ України та РФ. Стосовно того, де — то Стамбул або Об'єднані Арабські Емірати (Дубай чи Абу-Дабі), а стосовно того, про що...
Ну, Україна планує мобілізувати на фронт 330 тисяч громадян, а росія — 350 тисяч своїх покірних рабів (себто, нічого глобально не зміниться). А от якщо російські добровольці досягнуть серйозних успіхів на території РФ, а на нашу зайде коаліція охочих на чолі із Францією, — от тоді можна вже говорити предметно, при чому наша позиція виглядатиме міцнішою.
Тож чекаємо на квітень із розумінням, що у російській політиці нічого не зміниться і з розрахунком на перемогу здорового глузду над бюрократією у наших партнерів. Поки що пазл не склався, він тільки почав складатися.
Автор – Назар Приходько, медіааналітик, політолог-міжнародник і військовий експерт
