«Відморозки» і право голосу

ВІЙНА

вчора, 10:14

Легіон усіляких пропагандистів у військових піжамах і костюмчиках, готових воювати чужою кров’ю, просто огидний.

У серпні 2014 року мій батальйон уперше потрапив на фронт. Це був Дебальцівський виступ. Батальйон формувався виключно з добровольців. Чомусь нам додали єдиного кадрового офіцера на посаду заступника комбата, але пізніше і він кудись перевівся. Батальйон був досить чисельним. Штат змінювали в середньому пару разів на місяць, і він коливався в межах від 600 до 1100 осіб. Фактично у кращий період було близько 800.

З виходом на фронт у батальйоні намалювалося кілька проблем.

Серед них була проблема з бійцями, яких не влаштовувала позиційна війна в обороні. Ці бійці часто ходили в «самоволку» в бік противника. Вони називали ці походи «розвідкою», я називав їх «походами за скальпами». Користі від таких походів не було, а втрати були.

Іншою, ще серйознішою проблемою була відсутність у артилерії ЗСУ артрозвідки як класу.

Тобто її не було взагалі.

Відповідно, ні про яку контрбатарейну боротьбу взагалі не йшлося. Артилерія противника мала можливість вільно (без протидії з нашого боку) пристрілюватися та вражати будь-яку ціль на нашій стороні.

З огляду на це, після короткої наради командир батальйону дав мені добро на формування позаштатного, але повноцінного власного підрозділу артрозвідки. Комбат дав мені «право першої ночі», тобто забирати з будь-якого підрозділу батальйону кого я захочу.

А захотів я саме тих «відморозків», які без дозволу лазили «в розвідку», адже в артрозвідці я міг забезпечити цим адреналіновим наркоманам їхню щоденну «дозу», але вже з користю для справи.

Загалом, набрав я таких трохи більше чверті сотні. Не буду в цьому тексті описувати їхню бойову роботу, але свій вагомий внесок у стійку оборону і вдалий прорив Дебальцівського угруповання вони точно зробили.

Після моєї демобілізації восени 2015 року деякі з них залишилися на контракті.

Якось узимку 2017 року командування затіяло черговий «жаб’ячий стрибок».

У п’ятого Президента стався черговий корупційний скандал, і терміново знадобилися тривожні новини з фронту, щоб перебити «інформаційний порядок денний».

У результаті прислали цілого заступника НГШ, щоб взяти невеликий опорник у гаю біля ставка на «Світлодарській дузі».

У тому гаю в низині сиділо з два десятки сепарів, а підвезення/постачання/евакуація звідти були у прямій видимості з наших опорників. Сиділи вони, сиділи і потроху гинули.

Але командування вирішило їх звідти вибити й засунути туди наш гарнізон.

Сенсу в цій затії не було жодного – тільки втрати при штурмі та потім ще щотижня під час ротації, забезпечення та евакуації, оскільки підходи до гаю противник контролював з інших позицій. Але шуму наробили.

1-й батальйон 54-ї бригади, якому доручили цю «операцію», спланував її бездарно. Спочатку провели безглузду «вогневу підготовку» засобами батальйону, кудись пальнула бригадна артилерія, після чого рота добровольців, посилена «правосеками», пішла на штурм.

Противник, судячи з перехоплень, вирішив, що ми йдемо відбивати все Дебальцеве, і неабияк переполошився.

Нагнав резерви, почав накривати артилерією. В результаті атака 1-го батальйону захлинулася й відкотилася, а в гаю залишалися загиблі й поранені.

Поруч із 1-м стояв мій колишній 25-й батальйон «Київська Русь», який одразу виділив штурмову групу на чолі з моїм колишнім головним сержантом артрозвідки Толею Адамовським. Вони й вибили противника з гаю і зайняли в ньому оборону.

Коли я дізнався про цю авантюру і додзвонився до Толіка, я пів ночі вмовляв його залишити цю гнилу позицію, пояснюючи, що вона вкрай незручна для оборони і, окрім уже понесених втрат, приноситиме їх регулярно. Толя з аргументами погоджувався, але залишати позицію категорично відмовлявся, пояснюючи це тим, що за цей гай заплачена занадто висока ціна. Розповів мені про молодого лейтенанта-ротного, який загинув під час штурму. Яким він був золотим хлопцем і що тепер, як мінімум через його загибель, Толя цю позицію не залишить…

Ніякі умовляння й аргументи не подіяли.

Зрештою, Толя ще два тижні командував гарнізоном цього гаю, відбиваючи численні штурми, поки противник остаточно не змирився з втратою позиції, і Толю з його людьми таки замінили бійцями 1-го батальйону.

Ця авантюра нам коштувала три десятки загиблих і понад сотню поранених лише за два тижні боїв. У подальшому, як і очікувалося, були регулярні втрати під час ротації та забезпечення цієї позиції.

Більшість моїх побратимів кампанії 2014-2015 років були з тієї ж породи «відморозків», як Толя. На щастя, я, як командир, закінчив ту кампанію без безповоротних втрат. Було з десяток поранень, але і артрозвідка, і вся моя рота не втратили жодного бійця – всі після шпиталів поверталися в стрій.

У повномасштабній війні мої побратими-ветерани 14-15 років опинилися у різних бригадах/батальйонах, і за три роки боїв їхня кількість у строю суттєво скоротилася.

Коли я чую заклики «воювати до кордонів 22-го», від тих, хто сам готовий йти в перших рядах, я з ними сперечаюся, але поважаю їхню рішучість.

Але коли такі «ідеї» лунають від тих, кого на передову не заженеш – вони викликають у мене лише глибоку зневагу.

Легіон усіляких пропагандистів у військових піжамах і костюмчиках, готових воювати чужою кров’ю, просто огидний. Замовкніть! У вас немає права голосу за нескінченну війну, поки ви не винесете свою шкуру туди, де щодня гинуть справжні патріоти.

Автор: Арти Грин

Війна Боротьба за свободу Герої Армія Військовий Військо ЗСУ Сили оборони України