Відзначення Радуниці на Полтавщині
Лишати на хрестах і могилах цукерки, крашанки та маленькі паски — звична для нашого краю традиція. Все це збирали діти, і це було нормою.
Зараз на пам'ятники (які за минулі років 15 стали витісняти традиційні дубові хрести) кладуть тільки цукерки, а от крашанки із пасками ні. Про традиційні українські поминальні пасхальні звичаї пише фаховий історик і миргородський краєзнавець Вадим Назаренко, відомий у соціальній мережі X (Twitter) за творчим псевдо «Сім глеків сикери».
Науковець наголошує, що основна функція Проводів (так на Полтавщині здавна називають Гробки або Радуницю) саме соціальна. Після Пасхи у село з'їжджалися всі колишні односельці: хто міг сам, а кого привозили діти чи внуки.
«Згадався дід Морочок, якого із Вороньків привезла дочка машиною і він потім на двох ковгіньках пішов до могил, де похована його рідня. У день Проводів користуючись із колишніх односельців населення села може подвоїтися. Часто кладовище цього дня — можливість побачити багатьох людей, яких не бачив давно. З батьком завжди говорить якісь незнайомі люди. Виявляється, що це або однокласники, або колишні сусіди по вулиці», — пояснює краєзнавець.
Ще одне важлива функція Проводів — пригадування і незабування. Мертві нікуди не дінуться, але цього дня говориш із ними наче вони живі (у мексиканців аналогом слугує так званий Día de Muertos — прим. ред.): хто любив випити за життя, тому ще й чарку на могилу поставлять.
«Ніколи не розумів оцих аргументів про «розвіяти порох», щоби на могилі потім не прибирати. Дивно, що люди можуть знайти час поїхати в закордонне турне у відпустку (ну це до 2022 року), а один день прибрати могили родичів «ой як же важко і тяжко». На жаль, все із часом забувається.
На кладовищі є вже чимало могил, за якими нема кому дивитися. Вони заросли барвінком, хрести вгрузли в землю. За кілька сотень років тут може бути пасовисько чи поле... У діда на Чернігівщині частина сінокосу була на місці старого кладовища XIX сторіччя. На старій частині кладовища поховано кілька моїх родичів, які померли у 1920-1950-х, тож за доброю традицією цукерки щоразу кладемо і туди, і туди», — заявив історик.
Раніше медіаагенція «Останній Бастіон» повідомляла читачам про те, як нині на Полтавщині відроджують кулінарні традиції предків. Організовані «Гарбузові посиденьки» у селі Якимове заклали першу сторінку у Книзі гастрономічної спадщини громади.
