Вірний служка імперії, або чому Короленку не місце у Полтаві
«Зрадникам мого народу руки не подаю!». Ці слова на початку XX століття гучно вигукнув ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський.
Автор доленосної праці "Самостійна Україна" і за сумісництво уродженець Полтавщини мав на увазі іншого свого земляка – з крові українця, але по духу московита, – Володимира Короленка. Вірний служка, трубадур Російської імперії, як царської, так і більшовицької завше оминав українців, боячися напоротися на "другого Міхновського".
І не дарма полтавець Короленко, котрий прагнув наслідувати пацифіста Льва Толстого, пізнавши "принади" московства у Поволжі й Сибіру, так щиро остерігався самостійників та люто ненавидів націоналістів. Цей літературний діяч, як і його кумир, за спогадами міністр судових справ Української Центральної Ради Сергія Шелухіна, «був багатий на протести проти нелюдяности в неукраїнських справах, ніколи не протестував проти політики зросійщення України та явно був на боці тиранів українського духа, слова і свободи».
Насправді ж товариш (і аж ніяк не пан!) Короленко пройшов довгу еволюцію від ненависника кріпацтва, але не царату як її першопричини, до поборника більшовицької тиранії. Опинившися у лавах народників у 1870-х роках він палко сповідував марксистські догми, вважаючи національне питання другорядним, неважливим.
«Роби, що маєш, і хай буде, що буде», – гасло, якого служка московства дотримувався все життя. І зробив він не мало, але не для земляків-українців, ні, а для тих, хто поневолював століттями у ворожих кайданах.
На відміну від Миколи Гоголя, який хоч і писав російською, але лишився вірним українській землі, своєму народові, Короленко свідомо мімікрував заради слави. Задля того, аби його твори публікувалися й "ішли у народ", Володимир Галактіонович усюди прославляє "русскій дух", навіть, якщо мовилося про знедолених "Дітей підземелля".
За заслуги перед імперією 1900 року Короленка обрано почесним академіком Петербурзької академії наук за розрядом красного письменства. Пізніше у зв'язку з підтримкою революції 1905-1907 років ним уже захоплюються більшовики – Анатолій Луначарський у розмові з Володимиром Ульяновим-Леніним говорив, що «після знищення царату на посаду майбутнього першого президента Російської Республіки ідеально підходить Володимир Галактіонович».
Знаково й те, що своє партійне псевдо "вождь світового пролетаріату" та ініціатор Жовтневого перевороту обрав під враженням від сибірських оповідань Короленка. Ось красномовне свідчення з листа Леніна до секретаря Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України Станіслава Косіора:
«Сам Короленко – безперечний демократ, всякий крок народу на шляху до демократії завжди знайде в ньому співчуття та підтримку. Такі люди, як Короленко, рідкісні та цінні. Товаришу Луначарському варто цілком опікуватися Володимиром Галактіоновичем, берегти від потрясінь, викликаних нашою політикою умиротворення петлюрівщини».
Окремо слід згадати про ставлення "трубадура імперії" до української національно-визвольної борні буремної доби 1917-1922 років. Сотник Армії УНР Борис Монкевич у спогадах "Похід Болбочана на Крим" засвідчив, що навесні 1918 року Короленко «поставився вороже до українського вояцтва і виступав у місцевій пресі проти "шовіністичного настрою" Запорожців», які визволили Полтаву від більшовиків.
Певно, від природи була у Короленка доволі сильна любов до чужого, й не тільки московського: у 1911-1913 роках рішуче виступав зі шпальт преси на захист євреїв у справі Менехема-Менделя Бейліса. Цей вчинок у 1998 році оцінила Єврейська рада України, надававши посмертно звання "Праведник України", хоча Україну цей поц не вважав Батьківщиною, радше «норовливою падчеркою матінки-Росії».
Відтак нині, після вищевикладеного, цілком очевидно, – на 32 році відновленні державної самостійності Україні товаришу Короленкові не місце у топоніміці Полтавщини та культурно-історичній спадщині, яку десятиліттями культивували, спершу комуністичні зайди, а потім посткомуністичні (Микола Залудяк, Анатолій Кукоба, Олександр Удовіченко, Валерій Головко). Час прощатися зі співцем величі "русского духа"!
Своєю чергою, "Останній Бастіон" звертається з вимогою до міської влади про невідкладне перейменування вулиці Короленка, закриття його музею-садиби, демонтажу пам'ятника зраднику і перенесення його праху на цвинтар або продати втридорога московитам. Також закликаємо керівництво, викладачів і студентство Полтавського національного педагогічного університету відмовитися від носіння імені українофоба Короленка.
