Єдине місце, де реально можна вплинути на тривалість війни – це фронт
Хтось скаже, що на війні рятує Бог або янгол-охоронець, але насправді наших захисників витягують із пекла бойові побратими.
Про це у відвертому інтерв'ю заявив фронтовий вояк-піхотинець із Бригади швидкого реагування Національної гвардії України "Рубіж" за позивним "Смайлик".
Інформаційна агенція "Останній Бастіон" люб'язно викладає сповідь українського захисника, який продовжує боронити всіх нас від московитської агресії у Донецьких степах.
– Розкажіть, як опинилися у самій гущавині доленосних подій, адже за відомостями від командування, до 24 лютого минулого року Ви були цілком цивільною особою?
– Ну, так і є. Я працював хіміком, але зараз світ військових сприймаю дуже позитивно. Скажімо, на Донбасі мене вражає природа, яка подекуди робить незручності для піхоти, але тут дуже гарно. Також вражає інфраструктура, бо там звідки я родом, міста не настільки індустріалізовані.
– Чи відрізняється Ваша мала батьківщина від того терену, який доводиться боронити проти грізнішого та до зубів озброєного чисельнішого ворога?
– Безумовно. Мене захоплюють сильні люди, які живуть на Донбасі. Я свого часу працював із вимушеними переселенцями, що виїхали з Донбасу 2014 року, і вже коли приїхав сюди, то зрозумів, що це надзвичайно сильні люди. Дається взнаки робота на цій землі, адже для того, щоб її обробляти, потрібно бути дуже міцним: і фізично, і психологічно.
– Як можете змалювати поточний стан справ на своєму відтинку? За Вашими словами, Східний фронт припиняв палати ні на мить, коли росіяни з Бахмута націлилися на Лиман, Авдіївку, Куп'янськ...
– Відбувається війна. Мій крайній вихід був одним із найважчих, коли ми працювали у складі евакуаційної групи на Бахмутському напрямку. Наші хлопці мали подолати досить велику дистанцію і ми знаходилися на проміжному пункті евакуації. Того дня вся та ділянка піддавалася сильним обстрілам – міномети, ствольна артилерія, все, що діставало.
Зранку ми спершу мали дістати тіла наших загиблих воїнів. Коли ми підійшли, то потрапили під сильний обстріл – вочевидь, ми знаходилися дуже близько біля ворожих позицій, бо по нам працювала і стрілецька зброя, і кулемети. Незабаром з восьми осіб нас залишилося тільки троє.
Уже були поранені, яким була потрібна евакуація. Ті люди, які залишилися, продовжували виконувати завдання. Нам було потрібно евакуювати важкого пораненого, і по тих людях, які його виносили, прицільно влучили з міномета. Коли ж я підняв голову, то побачив, що я поранений, один боєць з евакуаційної групи загинув, а ще двоє отримали дуже важкі поранення, які в подальшому призвели до їхньої загибелі.
Єдина причина, чому я тоді вижив – це мій полеглий побратим. Він був дуже "важким", і коли я почав йому надавати допомогу, він сказав мені відходити. Я спершу його не послухав, але тоді він ще раз крикнув мені відходити. Я відповз метрів сім до інших людей, аби подивитися, чи зможу надати їм допомогу, і тоді по нас прилетів ще один снаряд.
– То Вам пощастило вижити у цій без перебільшення фронтовій м'ясорубці. Не кожному таке під силу, згодні?
– Хтось скаже, що мене врятував Бог або янгол-охоронець. Але я вважаю, що насправді мене врятував мій побратим з позивним "Писар", який краще за мене розумів ситуацію і дав мені правильну вказівку.
– А якої Ви та Ваші побратими думки про ворога? Бо той потік ура-патріотичної пропаганди з так званого "загальнонаціонального телемарафону" настільки знеособив у негативному світлі росіян до рівня мітичних "орків" або ж вигаданих "чмонь", применшивши героїзм і мужність наших захисників.
– Давайте так: росіяни, які сюди прийшли, неправі з самого початку. Як я до них ставлюся? Воювати з ними – моя робота. Деякі люди вважають, що якщо вмикати емоції перед бойовим виходом, викликати лють або ненависть, то це тобі допоможе. Я з цим трохи не погоджуюсь, бо якщо ти себе емоційно налаштував, то перед самим десантуванням з БТРа можеш перегоріти й зловити страх. А це найгірше, що може бути.
Коли ти ловиш страх, то не лише перетворюєшся на мішень, але і підставляєш інших. Що ж стосується загарбників, то заліза у них більше, ніж у нас. Коли я йшов евакуйовувати решту людей, по мені одному тоді випустили з десяток снарядів, що є абсолютно неадекватно з будь-якої точки зору, але у росіян такі можливості є.
– І під кінець розмови: як Вам перебування у війську, відчувається, що Нацгвардія та Сили оборони у цілому наблизилися до так званих "стандартів НАТО"?
– Складне питання, чесно кажучи. Я особисто щасливий служити в піхоті. Не знаю, наскільки адекватно це прозвучить, але до того життя було абсолютно звичайним, а прийшла біда і я пишаюся тим, що можу допомагати та бути частиною цього процесу під назвою "визвольна війна". Бути піхотинцем – надзвичайно важко.
Проте морально мені якоюсь мірою стало простіше. Тим більше після останнього виходу у мене з'явилася ще одна персональна мотивація. Це розуміння того, що поки у тебе є сили та можливості, ти маєш вийти в ту умовну посадку і зробити все, що можеш, бо саме тут, затямте, – єдине місце, де можна щось змінити. Не в тилу, не вдома, не у себе на роботі, а, на жаль, тільки тут. Це просто треба прийняти як факт.
Насамкінець "Останній Бастіон" закликає згадати про те, як Зе-влада паразитує на війні та, що найгірше, кидає у топку найголовніший і невідновлювальний ресурс, який має Україна – людей!
