Як Україні перемогти, коли немає єдиної стратегії Перемоги?
В Україні немає мирних міст, бо у нас триває війна за існування. Але досі народ свідомо ігнорував цей факт, тому маємо Бучу з Маріуполем...
Будь-яка війна, крім всім відомих складових – має ще й складову ідеологічну. Українська ідеологія війни перебувала у певному маргінесі від самого 2014-го аж до кінця лютого 2022 року.
Яскравим прикладом прозябання нашої воєнної ідеології є мем із маленькою собачкою з двох картинок. На першій, датованій ніби як 2014-м, вона показує зуби, а в хмаринці слова – «Ми вас туди не посилали», а на другій, датованій ніби 2022-м – піджала хвіст і у хмаринці текст – «Захистіть нас, пазя-зя»; і це – проблема.
Ще один приклад: поява Дмитра Яроша у супроводі автоматника у балаклаві в одному із ТРЦ у Дніпрі у 2015-му. «Как можно? В мирном городе? Аря!», – кричала тоді колективна "Людмила Федорівна" не бажаючи слухати, що в Україні більше немає мирних міст, бо в Україні йде війна, причому кровопролитна і страшна.
Таких прикладів із 2014 по 2022 роки можна навести безліч і проблема тут полягає у тому, що Держава працювала вкрай погано над ідеологічним наповненням. Вона, сама того не помітивши, зробила все для того, щоби переважна більшість народу сприймала війну спочатку як АТО, потім як ООС, яка триває "десь там далеко".
Відтак, матері та дружини, які оплакували рідних – не ставали символом Національної незламності й Національного болю та жалю. Про що говорити, якщо десь так із 2016 року, у випусках новин на майже всіх телеканалах новина з фронту йшла четвертою-п'ятою, а з 2019-го – взагалі бували випуски, де не було жодної новини про війну.
І тут ми говоримо не про якісь політичні персоналії, які так чи інакше впливали на інформаційну політику, а про Державу в цілому. Саме вона не розробила ідеологію, не розробила інформаційну стратегію, не "прокачала" Народ таким чином, аби він ЗАВЖДИ був готовий до будь-якої військової ескалації чи конфронтації.
Народ і сам не дуже то й хотів, та завдання Держави змусити Народ робити потрібні речі, а не як з дитиною панькатися "хоче – не хоче". Тому переконані: якби Держава плідно та ефективно попрацювала на ідеологічному фронті – жертв серед мирного населення в лютому-березні 2022-го року було б значно менше.
Наразі ж ситуація така, що основні ідеологічні положення воєнного часу ніби й прийняті суспільством, і тепер проблема полягає в тому, що Держава не здатна повною мірою задовольнити його очікування. Себто, парадокс у тому, що тепер Держава ідеологічно програє́ Народу, а як це виправити – поки що не придумала.
На Росії ж – проблема в іншому. Її ідеологічна машина працювала роками на те, щоби російський народ був готовий повернутися до свого "коріння" кочовика-загарбника, його якраз-таки "прокачували" далі нікуди всіма можливими ракоголовимм ідеями на кшталт "обраності російського народу", "особливого шляху", "унікальної історії" тощо.
І в якийсь момент готовність іти війною на сусідню Державу, вбивати, ґвалтувати, катувати та нищити – сягнула апогею, і почалося... Певний час, російський "ура-патріотизм" доволі ефективно підживлювався пропагандою, псевдоісторичними міфологемами та псевдопереможними реляціями, та, в якийсь момент (це трапилось у листопаді минулого року – прим. авт.), і ідеологія і пропаганда Кремля дала солідну тріщину, і довелося шукати нові важелі впливу на порожні голови росіян.
Спочатку вони вигадали міф про те, що росіяни тут воюють із поляками, потім – із загонами НАТО, потім – просто проти НАТО, а зараз новий виток – тепер вони воюють "за збереження самої Росії". В їхній пропаганді нас немає як Нації та Народу, а України як Держави!
Тож визнання того, що вони отримали по рогах від нас – дорівнює смерті всієї кремлівської вертикалі, як політичної, так і фізичної. От вони й "перевзувають" ідеологію та пропаганду на новий лад.
Наразі ж у Кремлі не задумуються над тим, що буде, якщо дійсно НАТО повноцінно вступить у війну на нашому боці, що буде, якщо зі Східного флангу зайдуть Японія, Австралія та Нова Зеландія, не задумуються... Бо тоді дійсно настане болюча смерть Росії.
А поки не настала, потрібно воювати й чим довше – тим довше проіснує діюча кремлівська владна вертикаль. Тому не здивуємося, якщо за деякий час колективні "Соловйов-Скабєєва" скажуть, що «Росія вже воює не з усім світом, а і з рептилоїдами, які прийшли з Нібіру допомогти піндосам перемогти древню Тартарію».
Інакшими словами, наразі й Україна, і РФ переживають певний ідеологічний кікс. От тільки це – діаметрально протилежні кікси.
Чому? Ну, бо в Україні Держава не взмозі тримати високу планку народного запиту на побудову принципово нової, якіснішої моделі взаємовідносин між Державою та Народом, а на Росії держава не здатна запропонувати щось дійсно ціннісне, бо те, що пропонувала і пропонує зараз – дедалі менше заходить російському охлосу і, як наслідок: зростає не тільки байдужість до війни, а й кількість запитань "на гору".
На Росії ситуація значно небезпечніша для неї й це добре. Тоді як Україні, точніше – Державі, наполегливо порадили б почати невідкладний перегляд взаємовідносин із власним Народом і виводити їх на новий цивілізаційний рівень, доки не стало пізно.
Автор – Назар Приходько, політолог-міжнародник і військовий експерт
