Ярослав Пастернак — забутий український археолог
2 січня 1892 року у місті Хирів на Галичині народився дослідник русинської спадщини Карпат. Ярослав Іванович Пастернак — геній своєї доби.
Після закінчення Перемиської гімназії у 1910-1914 роках він учився на філософському факультеті Львівського університету, де студіював археологію у професора класичної археології та праісторії Карла Ґадачека. Опановував також класичну філологію, іноземні мови (греку, латину), слухав лекції видатного українського історика Михайла Грушевського.
Під час Першої світової війни (1914-1918) служив в австрійському війську, а після Листопадового Чину в Галичині перейшов до лав VII бригади Української Галицької Армії, побував у Наддніпрянщині. Однак улітку 1920 року Пастернак опинився в таборі інтернованих у Чехо-Словаччині.
Впродовж 1922-1925 років продовжував археологічні студії у Карловому університеті Праги у всесвітньовідомого славіста Любора Нідерле, працював на кафедрі археології Українського Вільного Університету (УВУ). Захистив дисертацію «Руські Карпати в археології» і 26 березня 1926 року одержав звання доктора філософії.
Затим Ярослав Іванович працював асистентом Державного Археологічного Інституту в Празі, де провів великомасштабні розкопки на терені старої Праги, зокрема, на королівському замку «Градчани». 1928 року повернувся до Львова, де став дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка і протягом 1928-1939 років очолював музей НТШ.
У 1930 році Пастернак одружився із Марією Стецик, учителькою Рідної Школи імені Шевченка у Львові. Вона дружина стала його постіним товаришем життя, дорадником у науковій праці, бо й сама цікавилась українським культурним життям та брала в ньому активну участь, хоч і не у царині археології.
Найважливіші розкопки Ярослав Іванович провів на терені княжого Галича (1934-1941), де відкрив Успенський собор з саркофагом Ярослава Осмомисла. У 1935 році габілітувався (набув другого, вищого, наукового ступеня) на доцента УВУ в Празі, а в 1936-1939 і 1942-1944 роках був професором греко-католицької Богословської Академії у Львові.
Після совєцької окупації Західної України восени 1939 року, московити провели кілька ретельних допитів, по яких дозволили (бо встановили цілодобовий чекістський нагляд — прим. ред.) працювати професором і завідувачем кафедри археології Львівського університету. У 1940-1941 роках зумів пробитися до Інституту археології Академії наук УРСР.
Наприкінці Другої світової війни, у 1944 році Ярослав Іванович емігрував на Захід, де став науковим працівником в Університеті Ґьоттінґену, професором УВУ в Мюнхені, читав лекції у Боннському університеті. 1949 року осів у канадійському Торонто, де й провів решту свого життя, активно працюючи над різними проблемами української археології; помер 22 листопада 1969 року на чужині.
Доволі цікавими є спогади Пастернака з приводу археологічних експедицій Карпатами у 1920-1930-х роках. Вони детально представлені в авторській книзі, під назвою «Мої зустрічі зі старовиною», знаковий уривок якої наводимо нижче:
«У Кульчицях (Самбір, 1933) і Підгородді (Станиславів, 1935) я досліджував три пізньонеолітичні (2500-1800 роки до Христа) могили, де покійники були посилані червоною вохрою і мали при собі крем'яні сокирки, кам’яні топірці та, як сліди похоронної тризни, уламки неорнаментованого глиняного посуду. По думці дослідників таких могил, ця вохра мала служити для різних магічних цілей, проте мої розкопи дають можливість іншої розв'язки цієї проблеми.
У двох могилах, розкопаних мною у Підгородді, найбільше вохри було на головах покійників, тому можна думати, що вона могла бути дана покійникові в могилу, щоб надати йому фарби живого тіла або для татуювання на тому світі при різних культово-магічних обрядах в потойбічному містичному житті. Дослідження багатьох археологів виявили, що племена з «вохровими могилами» були автохтонами в південній Україні. Звідтіля вони дістались у західному напрямі на Семигород та Болгарію, а горі Дністром на північний бік Карпат, як засвідчує це досліджувана мною в Кульчицях їхня могила і друга у селі Колпці...».
