Закатована, але нескорена: Чин поетки Ладі Могилянської
Майже забута у сучасній напівзмосковщеній Україні жертва сталінського терору. Вона не припиняла віршувати навіть у катівнях ГУЛАГу.
Йдеться про Лідію Михайлівну Могилянську (26 жовтня 1899 — 6 червня 1937), яка писала поетичні строфи під творчим псевдо «Ладя Могилянська». Талановита, обдарована уродженка Чернігова мала хист передавати словом красу не тільки природи, а й глибини людської душі.
Поетка дебютувала 1919 року на сторінках провінційної преси рідного міста, яке чинило спротив більшовицьким загарбникам із Північного Сходу. Протягом 1923-1929 років Ладя Могилянська друкувалася у різних журналах, але так і не видала за життя жодної збірки віршів українською мовою.
16 січня 1929 року була арештована Чернігівським окружним відділом ГПУ УСРР і звинувачувалась у друкуванні, розповсюдженні контрреволюційної літератури, а також участі у контрреволюційній організації. На засланні Ладі Могилянська брала участь у табірних виданнях, ділячися найсокровеннішим, як ось цей вірш:
У день Святого весняного Юрія
До криниці по воду йшла...
Божевільною білою бурею
За криницею вишня цвіла...
І стояла у сні під криницею,
Снила ніжно весняним сном,
Причастилась весни таємницею
Золотим весняним вином.
І було.
Наче зоряна ніч, вино,
Помутились думки мої...
Тільки чую:
— Хороша дівчино!
Гей, коня мого напої...
Подивилась, а поруч стомлений
Білий кінь, як птиця тремтів...
А на ньому хтось соняшним променем
В біло-злотнім убранні горів...
Та навколо Святого Юрія
Білим сяйвом вились пелюстки...
Божевільною білою бурею
Танцювали свої танки...
Напувала коня похилого,
Помутилося все в ту мить...
І спитала вершника білого:
— Може б в хату зайшов спочить?
Усміхнувся...
На тлі зеленого
Золотою гадючкою спис...
— Чи нема на війні нареченого?
— Ти за нього мені молись...
У нестямі до ніг схилилася,
Розтопила душу в сльозах...
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях...
Тупнув кінь, і знялася курява,
Закрутився далеко шлях...
Зникли очі Святого Юрія,
Чарівний біло-злотний птах...
І, цілуючи білий слід його,
Проридала душа свій гріх...
Ой, навіщо до раю світлого
Вводиш, Боже, вродливих святих?
Удруге арештована у травні 1937 року та засуджена до найвищої міри покарання. Ладю Могилянську розстріляли за вироком «суду трійки» НКВД СССР 6 червня 1937 року у Москві, після чого тіло спалено і поховано на Донському цвинтарі столиці тюрми народів.
Будьмо відверті, так красиво лягли строфи авторства Ладі Могилянської, а якою страшною була її смерть, в яких муках вона прощалася із життям. Червонозоряні нелюди з Московії погубили такий талант...
Між тим, як уже раніше сповіщала медіаагенція «Останній Бастіон», найсхідніший регіон України — Луганщина — ніколи не був російським, доки штучним голодом не винищили корінне населення. Їхнє місце посіли чужинці.
