Зеленському на замітку: Русь була Каганатом Рюриковичів

Опінії
29 вересня, 11:47
Зеленському на замітку: Русь була Каганатом Рюриковичів
Фото: Naspravdi.Today

Представник Юдиного коліна відверто насміхається з українців, які обрали його на найвищу державну посаду. Далі буде тільки гірше.

Журналіст, оглядач

Є три речі, за якими можна споглядати до незкінченності: як горить вогонь, як тече вода і як Один з Найвеличніших Лідерів Світу (с) пафосно верзе з високих трибун наукоподібні нісенітниці. Чинний президент України давно здобув славу спритного демагога, який вміло створює інформаційний шум, не розрахований на прискіпливий аналіз.

Ми розуміємо, що він не володіє жодними пізнаннями в галузі органічної хімії навіть у обсязі середньої школи, тому великодушно залишимо поза увагою його репліку під час візиту до Вашинґтону щодо «найбруднішого в світі» російського природного газу, «забрудненого» значними викидами метану...

Ця рішуча геополітична заява містить ту ваду, що природний газ на 98% складається з метану, тобто по суті природний газ і метан – це одне й те саме. І, на відміну від спалення насправді брудного вугілля шахтного видобутку, яке містить у своєму складі всю таблицю Менделєєва, зокрема важкі метали, метан не створює екологічної загрози людству.

Набагато цікавішими є історичні «дослідження» Недієздатного в своїх офіційних промовах.

Візьмемо до прикладу його виступ на Майдані з нагоди урочистого святкування 30 років Незалежності, де він, не мов би продовжуючи заочну полеміку з Володимиром Путіним, вчергове узявся за тлумачення історії Київської Русі.

Ніхто не заперечує, коли заради красивості розповідають про «молоду країну з тисячолітньою історією». Тільки прошу звернути увагу, що переважна більшість сучасних країн – це продукти державотворення останніх кількасот років. Ви не знайдете жодної країни, за виключенням хіба що Японії, яка б безперервно існувала у власних кордонах тисячі років.

Більшість східноєвропейських країн взагалі утворилися після Першої світової війни. Історія інших простежується в кращому випадку до часів Середньовіччя. Скажіть мені будь-ласка, яке відношення мають сучасні єгипетські араби до Давнього Єгипту часів пірамід та фараонів? Чи є жителі Стамбула нащадками Візантійської імперії, а жителі Багдада – продовжувачами славетного Вавилону?

Сувора правда полягає в тому, що ми маємо таке ж відношення до Русі, як італійці до Римської імперії. Тобто, заперечувати певний зв'язок ми не можемо, але дуже й дуже умовний. З тих пір, як у 1240 році онук Чинґізхана – Бату-хан – захопив і зруйнував місто Київ, була повністю зруйнована, безповоротно знищена як держава Русь, значна частина населення була страчена, інша змішалася з пришлими татаро-монголами та втратила свою самоідентичність.

Морок і сутінки опустилися на землі колишньої Русі на кількасот років. У Шекспіра в "Гамлеті" є влучна фраза: «Перервався зв'язок часів». Тому, за великим рахунком, у козацьку добу все почалося наново, з чистого аркуша, а все, що було до того, лишилось переважно у вигляді красивих легенд та казок про трьох багатирів...

У своєму виступі Найвеличніший зазначив: «І ми починаємо відзначати День Української Державності. Її точкою відліку ми вважаємо рік заснування Києва […]Зародження нашої державності ми будемо відзначати в день розквіту нашої державності – у день Хрещення Київської Русі – України. І про все це я підписую сьогодні відповідний указ».

Тут взагалі все змішалось у голові у того, хто пише промови Зеленському (припускати, що Найвеличніший усвідомлює зміст текстів, які він зачитує, немає жодних підстав), коні й люди: заснування Києва поєдналося з хрещенням Русі. Дякувати, що Арбітр Нації не додав до купи та не похрестив доісторичне Трипільське селище мідної доби...

Я розумію, що такі промови Зеленському автори «95 Кварталу» пишуть за принципом – нехай «вата» палає. Проблема в тому, що «вата» вже чадіє від сміху. За офіційною та дуже умовною версією, Київ було засновано на 500 років раніше хрещення Русі. Насправді, у «рік заснування Києва» не існувало й навіть не проглядалося на історичному горизонті жодної Русі.

Нагадаю, згідно з офіційною історіографією, точкою відліку створення Русі як держави вважають 882 рік – сходження на київський престол вихідця зі Скандинавії Олега, а до того тут було все складно: правив князь Аскольд, щодо походження якого в істориків немає одностайності, ще раніше ці краї згадуються в 839 році у Бертинських анналах як землі, де живуть «роси», якими керує «каган». Навіть є ціла теорія про існування гіпотетичної держави «Російський каганат» – предтечі Русі.

Тому, якщо дуже свербить святкувати й перейменовувати, то, хіба що, святкувати півтори тисячі років Каганату міста Києва. Тоді й сучасну назву держави, за наполегливими пропозиціями радника в.о. глави держави Андрія Єрмака – пана Арестовича, – слід перейменувати не на Русь, а, наприклад, у Печерський каганат. Відтак, посаду президента теж варто іменувати відповідно. Оскільки шостий президент зростом не вийшов, то називати його цілим каганом недоречно. Він так собі, – каганчик, можна просто – каганович.

До речі, ми ходимо по колу: третій президент і великий поціновувач археологічної давнини Віктор Ющенко вже видавав Указ №668/2008 «Про День хрещення Київської Русі – України», яким визначив: установити в Україні День хрещення Київської Русі – України, який відзначати щорічно 28 липня, у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира – хрестителя Київської Русі. Тому, можна прийти до помилкового висновку, що це Ющенко своїм указом встановив дату хрещення Київської Русі.

Насправді, я маю для всіх дуже приголомшливу новину: жодних достовірних доказів того, що Київ було засновано у 482 році, а хрещення Русі відбулося у 988 році, немає. Не існує взагалі. Ці дати, якщо казати обережно, дуже умовні та були встановлені адміністративним шляхом «згори». Ми не те що року, навіть століття заснування Києва не уявляємо. Аналогічна історія зі святкуванням хрещення Русі.

Якщо казати правду, то в усьому винен Єреван. У жовтні 1968 року у Вірменії відбулося пишне, з вірменським розмахом, святкування 2750-річчя від дня заснування Еребуні – древнього міста держави Урарту, побудованого в 782 році до Р.Х., руїни якого розташовані на околиці сучасного Єревана. Завдяки цьому, а також можливому етимологічному зв'язку слів «Еребуні» та «Єреван», вірмени ототожнюють Еребуні з Єреваном, вважаючи 782 рік до н. е. роком заснування Єревану. Це є певним перекручуванням, оскільки немає жодних доказів існування значимого поселення на місці Єревану упродовж сімох століть – у період з IV століття до Р.Х. з III століття Р.Х.

Невідомо як, але вірменам вдалося переконати Москву ухвалити рішення про урочисте святкування цього ювілею на державному рівні. Надалі річницю заснування Єревану почали святкувати на місцевому рівні вже щорічно. Водночас, це стало предметом заздрощів з боку керівництва інших союзних республік та небажаним прецедентом вимагати від Москви визнання давності національно-державних утворень інших народів СССР. Це було тим більш дошкульним для центральної влади, бо Москва з її 800-літтям виглядала наймолодшою серед інших столиць радянських республік.

Не лишився осторонь і Київ. Зі слів Валентина Згурського, колишнього голови виконкому Київської міської ради народних депутатів, ідею провести помпезне святкування річниці заснування міста Києва він висунув у 1980 році після закінчення Олімпіади-80. Як-то кажуть, хотілося продовження свята.

За іншою версією, ініціатором виступив академік Петро Тронько – видатний історик, державний та партійний діяч, заступник голови Ради міністрів УРСР у 1961-1978 роках. Нікому навіть на думку не спадало, що найближчими роками може й не випадати жодної круглої дати заснування Києва. Отже, від самого початку була поставлена задача будь-що натягнути за вуха ювілейну річницю. І якщо історичні факти будуть цьому суперечити – то тим гірше для фактів...

Згідно з першим пакетом документів історики надавали підтвердження, що Києву та Русі, начебто, аж 2700 років! Взявши таким чином за орієнтир єреванський прецедент. Але на цей раз поперек встала московська міська влада на чолі з членом Політбюро, першим секретарем Московського міськкому партії Гришиним. Бо між Києвом і Москвою постійно тривала негласна суперечка з приводу «первородства» прав на спадщину Київської Русі. У Москві вважали давність 2700 років явною маніпуляцією.

Із питання суто історичного «встановлення» віку столиці УРСР перетворилося на політичне. Тоді Згурський підключив у боротьбу першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, а той доніс свою позицію до відома друга й земляка – Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва. Гуртом майже переконали Гришина, але той на останок «підклав свиню»: наполіг на тому, щоб дату заснування Києва оформили відповідним рішенням ЮНЕСКО.

Власне тільки в цій міжнародній установі товариши з Києва зрозуміли, що як з Єреваном проскочити не вийде, треба обґрунтовувати з усією історичною та юридичною відповідальністю. З української сторони цим опікувались троє: президент Академії наук УРСР Борис Патон, відповідальний секретар Комісії УРСР у справах ЮНЕСКО Анатолій Зленко та київський міський голова Валентин Згурський.

Перший пакет документів ЮНЕСКО взагалі залишило без розгляду, оскільки, згідно правил, ЮНЕСКО відзначає ювілеї держав і столиць, а не окремих міст. А Україна на той час не була самостійною державою. Гаразд, тоді наші запропонували відсвяткувати ювілей утворення держави – Русі та її столиці Києва.

Другий пакет документів у ЮНЕСКО підняли на сміх, бо виглядало таким чином, що за давністю Київ одного віку з Римом. Критики зауважували: «Стійбище гунів або хозарів протягом кількох місяців, можливо, й було на київських пагорбах, але де ж на київських пагорбах постійне міське поселення впродовж 2700 років, як це було, наприклад, у Римі? У I-му столітті до Різдва Христового було обчислено кілька дат заснування Риму, найбільш відома з яких – 21 квітня 753 року до Р.Х. Так що, Київ тільки на тридцять років молодший за Рима?».

Далі в процесі обговорення намагались «зачепитись» за дату 2000 років – теж марно. Валентин Згурський пригадував: «Вчені ЮНЕСКО весь час нас «омолоджували». У якийсь момент Патон мені каже: «Валя, погоджуйся на 1500 років, інакше зроблять ще молодшим». І я погодився. Погодився і Зленко».

Ось так шляхом брутальної торгівлі, практично зі стелі, була визначена дата 1500 років заснування Києва – Русі, та призначили його на 1982 рік.

І навіть цю дату в Києві вважали перемогою, бо, наприклад, авторитетний в історичному середовищі професор Гарвардського університету Омелян Пріцак прямо висловив свої сумніви щодо правильності визначення дати. Він заперечував твердження, що Київ міг виникнути 482 року, а також звертав увагу на ідеологічну й політичну заангажованість свята. З іншого боку, академік-українофоб Петро Толочко теж вказував, що у 1982 році поспішили святкувати 1500-ліття – на його думку, Київ на той час мав максимум 1400 років.

Читачі, можливо, вже трішки розгубилися: як таке може бути? Хіба немає якогось письмового документу, де вперше згадується давній Київ, звідки можна рахувати його дату заснування? Так, є такий документ – це всесвітньо відомий в наукових колах так званий «Київський лист», оригінал якого було знайдено серед старовинних рукописів у 1962 році професором Університету Чикаго Норманом Голбом. З тих пір цей історичний документ старанно замовчувався як радянськими істориками, так і старшим поколінням сучасних українських учених з причин, про які трохи згодом.

Тепер що стосується так званого тисячоліття хрещення Русі. Тут приблизно така ж сама історія, що із встановленням віку Києва. Тобто, сам факт прийняття християнства на Русі є беззаперечним, як і факт заснування Києва. З рештою, руїни Золотих воріт та Софії Київської тому докази. Це єдине, що можна з упевненістю стверджувати. Все решта – плюс-мінус історичні фантазії давніх літописців.

Почнемо з того, що свято хрещення Русі було цілковито вигадано головним ідеологом царя Алєксандра ІІІ Обер-прокурором Святішого Синоду Константіном Побєдоносцевим і до 1888 року ніколи не відзначалося. Нове церковне свято було даровано народу переважно з політичних міркувань: доба царя Алєксандра ІІ закінчилась його убивством терористами-народовольцями 1 (13) березня 1881 року. Його син Алєксандр ІІІ успадкував від батька країну, де глава держави ніде не міг відчувати себе у безпеці.

У шосту річницю вбивства "царя-визволителя" 1 (13) березня 1887 року було викрито підготовку замаху на наступника – Алєксандра ІІІ, в якій брав участь Алєксандр Ульянов – старший брат Владіміра Ульянова (Леніна). Чергових революціонерів повісили, але це не вирішувало проблеми. Обер-прокурор Синоду Побєдоносцев був головним носієм консервативного порядку денного й вважав, що Імперії потрібні «скріпи». Офіційною ідеологією знов стала тріада «Православ'я, Самодержавство, Народність».

Побєдоносцев визначав цей шлях: «900-річчя Хрещення Русі є настільки видатним ювілеєм, що його слід визнати подією не тільки для православної Русі, а й для всього православного світу, а заодно вказати і на те, що свято відбувалося в пору спокійної течії нашого суспільного та політичного життя серед роботи над розвитком економічних, суспільних і державних сил країни під охороною єдиної правлячої найвищої волі, відповідно до настрою часу».

17 лютого 1888 року відбулося рішення Святішого Синоду про проведення 900-річчя хрещення Русі. Головним днем заходів оголошувалося 15 липня – дня церковної пам’яті князя Володимира, хрестителя Русі. Рішення Синоду затверджувало обов’язковий церковний порядок святкування, визнаючи неодмінними спеціальні заходи не тільки 15, але й 14 липня.

У травні 1888 року було видано височайший Указ царя Алєксандра ІІІ із вказівками виконавчій владі з метою організаційного забезпечення торжеств. Святкування відбулося на державному рівні з великим розмахом за участі численних іноземних гостей і стало однією з головних подій суспільного життя доби Алєксандра ІІІ.  Бюджетні витрати на цей ідеологічний захід лилися рікою...

Разом із тим виникли й сумніви в доречності подібного торжества. Парадокс, але і календарі Російської православної церкви не було й немає свята на честь введення християнства на Русі. Не було ясності і з датою та місцем хрещення князя Володимира. Різні літописи містили суперечливу інформацію та залишали відкритим питання, у якому ж храмі Херсонеса Таврійського хрестився Володимир.

А може й взагалі не в Херсонесі. Професор Євген Голубинський писав: «…літописна легенда – вигадка, з одного боку, мабуть, вигадлива, а з іншого боку, зовсім неспроможна, щоб не сказати більше, якої серйозній науці слід… позбутися».

Церковний історик В. Петрушко писав: «Вражаюче, але грецькі автори взагалі не згадують навіть про таку епохальну подію, як хрещення Русі…». У цілому у візантійській літературі подія 988 року залишилась практично непоміченою, оскільки, за уявленнями греків, хрещення Русі відбулося століттям раніше.

Чи не єдиним джерелом усіх подробиць хрещення Русі вважається «Повість временних літ» – літописне зведення, складене в Києві ченцем Нестором та іншими літописцями орієнтовно у 1110-1118 роках, одна з найдавніших літературних пам'яток в історії слов'янської письменності.

Проблема з «Повістю» – її оригіналу не існує, а є п'ять копі' («списків»), датованих  XIV-XVI століттями. Навіть на момент складання «Повісті» Нестор-літописець описував події, що відбувались за 100-150 років до нього, очевидцем яких він не був та про які він не мав жодних достовірних джерел. Про пізніші копії, «творчо» відредаговані через 300 і більше років, годі й казати.

Перші сумніви в правдивості викладених в «Повісті временних літ» подій містяться в «Історії держави Російської», написаної Н. Карамзіним. Більшість дослідників «Повісті», у тому числі академік Дмітрій Ліхачов, завдяки якому вийшло радянське академічне видання «Повісті» 1950 року, визнавали, що цей твір є чим завгодно, видатною пам'яткою літератури, тільки не історичним джерелом.

Аналогічну думку висловив український історик Олексій Толочко: «Це видатний літературний твір, але абсолютно недостовірна історія. Ніяких причин продовжувати засновувати на ньому наші знання про минуле не існує».

Відтак, коли в СССР у липні 1988 року, згідно з Постановою ЦК КПРС та Ради міністрів СССР, відбулось чергове церковно-державне свято, то стверджувати про святкування саме тисячі років хрещення Русі ми не можемо. Правильно казати – відбулось відзначення сотої річниці святкування 900-ліття хрещення Русі.

Тому, коли Один з Найвеличніших Лідерів Світу (с) видав свій Указ  №423/2021, згідно з яким постановив відзначати День Української Державності щорічно 28 липня – у День Хрещення Київської Руси–України, то йому варто розуміти, що насправді своїм указом він закріплює святкування річниці 900-ліття хрещення Русі у відповідності до рішення Святішого Синоду Російської православної церкви від 17 лютого 1888 року. Обер-прокурор Константін Побєдоносцев дуже б здивувався, якби дожив до наших днів.

Ну, а тепер вишенька на торті – «Київський лист». Є в Указі Найвеличнішого №423/2021 така цікава фраза: «спираючись на історію української державності, яка сягає своїм корінням часів заснування міста Києва…» Ну, як пройти повз цього «шедевру» історичної думки! Нарешті читачам слід розкрити усю правду й повідомити, де, коли та як уперше згадується місто Київ у письмових джерелах.

Пам'ятаєте радянський анекдот: «– Як ви думаєте, хто за національністю Мао Цзедун? – Невже і він теж?». Це точнісінько наш випадок.

Понад півстоліття тому, у 1962 році, професор Чиказького університету гебраїст Норман Голб виявив у Бібліотеці Кембріджського університету, у Колекції єврейських манускриптів з Каїрської генізі (найбільшого архіву середньовічного єврейства), цікавий документ, доставлений в Англію ще в 1896 році, названий «Київським листом». Документ являв собою лист тонкого пергаменту розміром 22,5 на 14,4 сантиметрів.

Цей історичний документ тривалий час або замовчували, або спростовували спочатку радянські, а потім деякі українські історики, оскільки він був написаний, як ви вже здогадалися, не українською мовою і навіть не старослов’янською, а на івриті. Наприкінці листа була резолюція, написана невідомою рунічною мовою.

Професор Голб поділився знахідкою з відомим тюркологом, професором Гарвардського університету Омеляном Пріцаком. У березні 1967 року професори Голб і Пріцак виступили зі спільним повідомленням про відкриття цього манускрипту на зборах Американського східного товариства. Однак тільки в 1982 році, за 20 років після відкриття, у рік святкування 1500-ліття Києва, текст «Київського листа», нарешті, був опублікований з докладними коментарями у книзі «Хазарські єврейські документи Х століття».

Голб і Пріцак вважали, що лист написано в Х столітті. Професор Пріцак висунув гіпотезу – на його думку, лист датований приблизно 930 роком. Власне, сам лист був доволі буденним. У листі від імені громади міста Києва викладалась така скорботна історія: шановний киянин на ім’я Мар Яков Бен Ханукка, характеризований в листі «…з синів добрих людей, який був з тих, хто дає, а не той, хто забирає», мав брата. Той пішов і взяв гроші від інородців, за цей борг поручився Яків. Коли брат Якова «…пішов дорогою, з'явились розбійники, що вбили його і забрали гроші. Тоді прийшли кредитори і полонили Якова…».

У листі згадується: «жорстокий декрет був виданий проти нього». Тобто, Якова не захоплювали самоуправно в заручники якісь кредитори-дикуни, «запобіжний захід» йому було визначено на підставі письмового наказу місцевої влади. Це Європа!

Місцева київська громада зібрала 60 монет і Якова випустили на поруки громади, водночас лишилась частка боргу 40 монет, які потрібно було зібрати та заплатити, аби «закрити» цю справу. Відтак, київська громада просила іноземних одновірців надіслати гроші, яких бракує. В кінці листа стоять підписи (імена) його упорядників. Всього 11 осіб, на чолі з головою громади міста Києва шановним Авраамом Парнасом. Останнє слово в листі написане древнім тюркським рунічним письмом та можливо означає резолюцію місцевого чиновника: «Я прочитав (це)».

Отже, з листа ми дізнаємось, що звичаї у місті Києві за останні тисячу років мало змінилися: позичання грошей обтяжується порукою, на вулицях ті самі «лихі 90-ті», людей вбивають серед білого дня за гаманець, кидають у в’язницю заради викупу, а потім, після внесення «застави», змінюють запобіжний захід з тримання під вартою на особисте зобов’язання та/або на поруки громади. Нічого нового… 

Лист нам цікавий зовсім іншим – восьмий рядок листа починається словами: «ми, громада Києва…» Це і є найперше в світі згадування назви столиці України.

Назва міста була написана на івриті, водночас перша буква назви (ймовірно, «к») потрапила на вигин і пляму на пергаменті, та її майже не видно. Професор Голб вирішив, що там стоїть єврейська буква «куф», і тоді назва міста складається з чотирьох букв єврейської абетки: [куф-йод-йод-бет] або ‏«קייב», що дало підстави англомовним дослідникам прочитати назву міста, як Qiyyōb. Насправді, це невірна транскрипція, і правильно читати: [Кіів] – майже наближене до сучасного Київ.

На цьому, власне, закінчуються позитивні новини для Одного з Найвеличніших Лідерів Світу (с) та істориків сучасності. Бо якщо до тексту листа підходити історично, тобто чесно й неупереджено, то це дійсне свідоцтво історії не містить жодних натяків ані на існування Русі, ані на подію її хрещення.

Навпаки, лист дає підстави для висновків, що тодішня київська громада сповідувала інші звичаї, зокрема, обрізання крайньої плоті та настанови іудаїзму. Чиновник, який робив цензурування листа перед наданням дозволу на пересилання за кордон, накладав резолюції гунно-булгарскою мовою «Hokurüm» («Я читав»), що може свідчити, на думку професора Пріцака, про хазарську владу в Києві, і аж ніяк не про слов'янську.

Оприлюднення цього манускрипту в 1982 році, наче в насмішку над святкуванням 1500-ліття Києва, було сприйнято в СССР та в Україні як «ідеологічна диверсія». З тих пір звичаї в середовищі вчених-істориків ніби пом’якшились, але загалом гнівне ставлення до найдавнішої письмової згадки про Київ залишилось незмінним.

Це тому, що державним науковцям байки та легенди цінніші за реальні історичні документи. Бо тоді виходить, що Зеленський мав підстави видати указ про святкування 1000-ліття практики обрізання на Русі. Але нехай це лишиться між нами. Тільки ж ви нікому, це секрет!

Читайте також:
Вживання на письмі букви "ї" в українській мові запровадив нащадок династій П'ястів і Рюриковичів князь Володислав II.
20 листопада, 09:01
Скасування рабства і свобода віросповідання – два стовпи внутрішньої політики засновника імперії Ахеменідів.
16 листопада, 08:38
Ситуація з Новоолександрівським курганом на околиці міста Дніпро є критичною — розкопаний археологами кромлех руйнується.
06 жовтня, 13:49
Правителя Русі з роду Рюриковичів — короля Данила Романовича — свідомо прозвали "Галицьким" російські історики ХІХ століття.
06 вересня, 07:59
Телеведучий Костянтин Грубич звинуватив Олександра Мамая і всю міську владу у небажанні реставрувати низку історичних об'єктів.
24 серпня, 11:03
Залишки антропоморфних скульптур арійської, скіфської та половецької доби мають повернутися на вододіли степу і часу.
21 серпня, 11:13