22 січня — День Самостійності та Соборності України
Що означає ця дата у нашій історії та чому ми пам’ятаємо її? Відповідь очевидна: бо ми шануємо борців за волю України!
22 січня 1919 року в цей самий день на Софіївській Площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель – акт возз'єднання Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки. Роком раніше (18.I.1918) на берегах Дніпра проголошено українську самостійність.
Багатовікова мрія про державну незалежність України стала реальністю, дарма, що її невдовзі занапастили різношерстні політикани та пройдисвіти, котрі вірували у марксизм-прудонізм-бакунізм. Тепер пожинаємо плоди тих незавершених Визвольних змагань.
«Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка.
Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу», — пролунало 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві.
Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Зацитуємо маловідомого серед широкого загалу автора:
«Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори.
На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об 11-й ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоби звідти краще побачити дійство.
Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков».
Як стверджує Левко Лукасевич, духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу, яку правив єпископ черкаський Назарій. Тим часом на прилеглому майдані ставало дедалі тісніше — з усіх усюд збирався люд.
«Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати. О 12-й під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами.
У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій. У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн», — додає Лукасевич.
Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу.
Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками. Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності.
Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.
Але на жаль, як знаємо з подальшого перебігу історичних подій, це «злиття» було недовготривалим, незалежність не вдалося втримати. Наші землі знову були окуповані та поділені.
Та через приму років можна сказати ствердно: після століть неволі возз'єднання відбулося в серцях українців та в їх свідомості. І це возз'єднання дало свої плоди хоч і через 70 років кривавих боїв та політичної боротьби за волю України.
Так, 22 січня 1990 року сотні тисяч українців узялися за руки, утворивши «живий ланцюг» від Києва до Львова, на згадку про проголошення Акту Соборності. А невдовзі було проголошено Незалежність України.
Та боротися за свою Незалежність прийшлося ще й наступним поколінням українців... Нагадаємо, що саме 22 січня, але вже 2014 року, наче у насмішку, чиясь рука у формі «Беркуту» натиснула курок — пролунали вистріли у бік учасників Революції гідності.
