Довга війна вимагає від нас єдності та згуртованості
Затяжна у часі й просторі війна росії проти України оголила купу проблем у різних регіонах. На це раніше не звертали достатньої уваги.
На глобальному рівні загалом спостерігається неспроможність міжнародної системи реагувати на виклики як такі. Автократії активно використовують надбання демократичних систем, намагаючись втрутитись, зокрема, свободу слова і конкурентність.
Демократичні системи прагнуть убезпечитись, вносячи зміни у регулювання (зокрема, від дезінформаційних впливів та гібридних дій), а також трансформуючи суттєво оборонні підходи — вже через прямі воєнні ризики. У процесі цих змін виникає багато дискусій.
З останнього гучного та впливового на ситуацію — протистояння між демократами та республіканцями (всередині республіканців постало радикальне крило щодо небажання виділення Україні додаткової допомоги). Чи от уже явна лінія між ЄС та НАТО щодо розподілення фінансової та оборонної царин.
Маємо на увазі, зокрема, створення фонду у €100 мільярдів, що в тому чи іншому варіанті уже прозвучало від обох об'єднань. Існує безліч інших прикладів на рівні інших організацій (скажімо, Вишеградської четвірки) чи окремих країн.
Наявні й дискусії навколо формулювань, а не лише підходів; до наших внутрішніх, українських прикладів перейдемо нижче. Демократії на те й демократії, щоби могли звучати альтернативні думки й одночасно війна і ризик переваги автократій вимагає єдності.
Отже, слово «єдність», яке звучить досить часто, що ж воно означає у контексті поточних та майбутніх викликів? Перш за все, у контексті війни та домінування сили як способу впливати на процеси замість міжнародного права як способу упередження та припинення агресії та насилля.
Це однаково стосується як України, так і Заходу та інших наших союзників. Переконані, що єдність сьогодні — це про пріоритети та про послідовність розв'язування проблем, бо їхнє розуміння означає й усвідомлення тих самих ризиків не лише на загальному рівні, а на прикладному.
От, скажімо, було б таке розуміння у 2008 році (війна РФ проти Сакартвело) і тим більше у 2014-му (загарбання росіянами Криму та початок війни на Донбасі), коли вже більш аніж очевидно було, куди рухається ситуація, можливо, вдалося б уникнути великої війни у 2022-му. І далі, коли ми говоримо й про глобальні ризики навіть для підводних кабелів чи космосу (через розгортання там ядерної активності РФ).
З пріоритетами Захід поступово визначився в основному, а от із послідовністю — лише у процесі. Це стосується як затримок із наданням допомоги Україні (що автоматично виводить проблеми на новий рівень або породжує нові), так і з таймінгом щодо конкретних процесів/рішень (наприклад, щодо членства України в НАТО).
Тепер про наше звучання/застосування слова «єдність». Дуже часто це слово ліпили та по справі, і без; маємо на увазі політичне використання.
От, зокрема, дуже часто говорили про регіональну фрагментарність і необхідність єдності Заходу та Сходу країни, що дуже активно підхоплювала або ж сама вкидала РФ. Хоча між українськими регіонами як такими ніколи не було роз'єднання.
Скоріше, це було на рівні окремих каст чи спільнот, які їх представляли. Оця фраза, про яку ми вже забули (і добре), що «Донбас годує Галичину» — якраз і було не про роз'єднання, а про егоїзм, умовно кажучи, капіталу над культурою чи навпаки.
Це лише один із прикладів, такий найбільш очевидний. Війна росії проти України значною мірою стерла оце напудрене у багато шарів намагання створювати роз'єднуючі підходи, з акцентом на протиставленні на рівні основ.
Просто ми побачили, що є головним, а що другорядним, але не до кінця. Бо традиційна слабкість та вразливість інституцій, а також способу комунікацій все ж наявна.
Тому єдність (як тоді, так і тепер, після повномасштабного вторгнення РФ), думаю, це очевидно не лише для мене — це про вміння залучати усіх до участі у процесах (кожного на своєму рівні). Капітал, політики, підприємці, громадянське суспільство і так далі як частини одного процесу; коли хтось випадає (маю на увазі комунікацію), виникають прогалини.
Відсутність єдності для нас — це не тоді, коли у когось може бути інша позиція чи бачення інших способів розв'язання проблем. Це якраз нормально, навіть під час війни (бо у головному — ми єдині).
А коли якась ланка випадає з процесу обговорення та участі. Відтак довга війна вимагає якраз відчуття спільності процесів, їх проживання.
