Фінська спадщина українського етносу у генетиці й топоніміці

За збігом обставин після 24.II.2022 серед українців поширилася ненависть до фіно-угорських народів. І це велика помилка, яку виправлятимемо.

Завдяки міждисциплінарній праці «Правда про походження українців» славної пам'яті доктора наук і відомого фахівця у галузі загального мовознавства Костянтина Тищенка доведемо, що фіно-угри не вороги українцям. Між нами багато спільного.

Вітчизняний науковець довів, що Y-гаплогрупа N (~5%) — це ботнічна Y-гаплогрупа N, яка є звичайною серед фінськомовного населення Євразії. Якщо точніше, то від Скандинавії до Сибіру, але відома також і у Кореї та Японії.

В Європі група N має високий показник серед фінів (58%), литовців (42%), латвійців (38%), естонців (34%), росіян/московитів (23%; на півночі РФ до 42%). Учетверо менше її носіїв серед чехів (6%), поляків і українців (по 5%), ще менше у словаків (4%), сербів, хорватів і білорусів (по 2%).

На початку бронзової доби індоєвропейські кочовики R1a із північної смуги степу та лісостепу змішалися з місцевим фінськомовним населенням (групи N1c1), що й видно з наведених даних для Балтійського та прилеглих районів РФ. Фінський тип облич упізнаваний в Україні (див на знімки нижче — прим. ред.).

Фіно-угорські топоніми

Ще 2005 року було встановлено ширшу кореляцію між пластами запозиченої лексики в українському словнику і пластами топонімів України від іншомовних основ. Унаслідок системних студій 2005-2011 років було виявлено, що етномовна стратиграфія України налічує три з половиною десятки пластів запозичень.

Станом на сьогодні кількість розпізнаних пластів зросла до 41; помічена кореляція імпонує масштабністю і робить висновки надійними. Справді, кожному із чотирьох десятків етномовних пластів топонімії України відповідає в українському словнику «свій» пласт лексичних запозичень з тієї самої мови, хоч і вивчений з різним ступенем деталізації.

І тепер викладений вище яскраво сучасний генетичний матеріал, крім своєї прямої наукової вартості, стає незалежним і ефективним засобом апробації проведених раніше системних студій з історичної топоніміки й лексикології. У загальній матриці історичних мовно-етнічних контактів українців основний фінський пласт займає ярус.

Фінських топонімів у Наддніпрянщині зауважено порівняно мало — на відміну від Верхнього Подніпров'я. Це виключно гідроніми (назви річок) і їх усього декілька, переважно уздовж північно-східного кордону України: Сож (від susi — «вовк»), Яха (від joki — «річка»), Рандава (від randali — «берег»), Любча і, можливо, Либідь (від самоназви племені лівів).

Окремо взята, гіпотеза фінського походження назв вищенаведених річок України не самоочевидна. Але ця гіпотеза міцніє, відколи також і в українському словнику знайдено низку фінських за походженням запозичень: кульгати, кволий, щур (ест. kulgeda — «ходити»; лів. kūol’iji — «помираючий»; фін. hiiri та ерз. šever — «миша»).

Такі системні відповідності краще протистоять несистемній критиці. Вкрай важливо, що тепер вони дістають ще одну незалежну потужну підтримку від зовсім іншої науки: виявляється, що серед українців кожний 14-й має Y-гаплогрупу N від фінського (лівського, естонського) предка.

Фінські запозичення

Українське слово «дуб», відоме всім народам, які входять до слов'янської мовно-культурної групи. Проте, чи замислювалися ви над тим, що воно може бути іншомовного походження: (порівняйте із фін. tammi, мокш. tumo, ерз. tumă, що відповідають за всіма значеннями цьому слову)?

Певні сумніви викликав брак типово фінського чергування mp/mm у гаданому фіно-угорському першоджерелі, що немовби суперечило його питомому характеру. Однак незабаром пряме підтвердження гіпотези Владіміра Топорова й Олєга Трубачьова дав Алєксандр Матвєєв, вказавши два карельські гідроніми біля Онезького озера.

Це річка Тамбіца та затока Тамбич-лахта, назви яких «відображають найдавнішу звукову форму основи, що відповідає формам праслов'янського слова *tombъ ~ *dombъ». Там само вдалося розшукати ще 2 села із назвою Тамбіца.

Йдемо далі — українське слово «сом», воно ж праслов'янське «*somъ» (це також загальнослов'янське) є єдиним фінським запозиченням у слов'янських мовах. Воно має балтійські відповідники: лит. šāmas, лат. sams, — зате без вірогідно близьких форм в інших індоєвропейських мовах.

Цілком імовірно, що джерелом могли б бути: фінське sampi — «осетер, велика риба, цар риб», марійське šamba — «минь», мансійське šupu — «сом». (Подробиці дивіться в «Етимологічному словнику. Походження фінських слів» 2000 року видання).

Особливого здивування викликає походження слів «щука» і «щур». Як зауважив професор Тищенко, праслов'янське «šč(i)aukā» та «szczur» мають виразне фіно-угорське коріння:

• польс. szczupak, нижньолужицьке šćiṕeł ~ фін. hauki, удмурт. tšipei;
• укр. щур, хорв. štakor ~ ерз. tšejeŕ, мокш. šejër, удмурт. šîr, фін. hiiri.

Як зазначають ті ж таки Топоров і Трубачов, «менше поширення слова «*ščurъ» у слов'янських мовах (лише у північній частині слов'янського світу, крім російської) змушує говорити про пізніший час запозичення, аніж для «ščuka». Але й це запозичення передувало добі східнослов'янської експансії».

Діалектологічне картографування назв щура у загальнослов'янському масштабі також дає змогу краще уявити можливі обставини запозичення слова щур з фінських мов. Як з'ясовується, цього разу при повсюдній у Польщі формі «szczur».

Тож, чи могли взагалі потрапити до української фінізми, яких нема у російській? Оскільки їх відомо вже чимало, то, виходить, могли: журба, журливий, кволий, кульгати, шкандибати тощо; залишається дізнатися: яким шляхом?

Саме через племена лівів, куршів і карел (у потоці варягів із Балтики) могли бути засвоєні у нас лише у VIII-IX сторіччі досі хронологічно не досліджені «сепаратні» фінізми української мови. Професор Тищенко має на увазі так слова, як: кульгати, шкандибати, журба, кволий, [шамотіти, шомратися] (прізвище Шамота), карпатське [кєньґі] «зимові шкарпетки, великі черевики».

Їхніми прототипами виступає не просто фінська лексика, а слова географічно південних фіно-угорських мов (лівська, куршська, естонська), які щоразу виявляють звукові особливості, збережені у наведених українських запозиченнях. Зі скандинавських мов норвезька теж засвоїла цю назву від фінів: «постоли» — норвезькою так само буде «käng».

Ерзяно-мокшанські впливи

Картина давніх фіно-угорських запозичень у слов'янських мовах була б неповною без списку імовірних фінізмів поволзького вектора. Вперше їх зібрала професорка Воронезького державного університету Марина Фьодорова.

Дослідниця не подає їх детального обґрунтування, лише пише про «мовний перегук» між Україною і теперішньою Мордовією (якщо точніше середньовічними державами ерзян і мокшан, які не є та ніколи не були одним народом!). Зокрема, наводяться такі слова, як укр. «гай», «бажати, «чекати», «гуртом», «рясний» — і при цьому дає паралелі з ерз. «гай», «бажаме», «шка» та удм. «hурт».

За словником Вольдемара Даля, всі ці слова відомі й у російській мові (переважно у південних говірках), а проте, з якихось причин усі вони не потрапили до літературної норми. Натомість в українській вони звичайні.

Професор Федорова вважає фіно-угорськими за походженням полісько-сіверські чергування типу о/у (вон/вун — «він»), а також вказує на матеріальні збіги дифтонгів у мансійській мові (kol/kwol — «дім», kon/kwon — «на вулиці») і в поліських говірках України (та реліктових севрюцьких на Курщині й Воронежчині): куонь/куэнь — «кінь», жуэнка — «жінка».

Своєю чергою, Костянтин Тищенко додає, що давня фонема k˚ ще 100 років тому була значно поширенішою. Не менша розмаїтість дифтонгів існує у фінських та саамській мовах, і цей «світ дифтонгів» можна поставити у відповідність в Україні із лапландським осередком на Волині й Західному Поліссі — свідерською і яніславецькою археологічними культурами.

Окремо медіаагенція «Останній Бастіон» зауважує, що наше прадавнє минуле досі припадає пилом попри численні розвідки. Дослідники зосереджуються на одному предметі, не бачачи загальної картини.