Балканський слід у ДНК-коді українського народу
Наше прадавнє минуле досі припадає пилом попри численні розвідки. Дослідники зосереджуються на одному предметі, не бачачи загальної картини.
На цьому у своїй приголомшливій міждисциплінарній праці «Правда про походження українців» наголошує славної пам'яті доктор наук і відомий фахівець у галузі загального мовознавства Костянтин Тищенко. З його слів, важливою складовою, яку тривалий час обходили історики, археологи та лінгвісти були неспростовні докази генетики.
Вітчизняний науковець довів, що Y-гаплогрупа I (читається «і» або «ай») у цілому є найдавнішою в Європі та, напевно, єдиною групою місцевого походження (адже її поширення не виявляє градієнтного спадання в жодному напрямку). Зі слів професора Тищенка, вона започаткована групою IJ із Середнього Сходу приблизно 35 тисяч років тому.
В Україні носіїв Y-гаплогрупи I ~ 35%; за даними американського генетика МакДональда — понад 40%, а за російською досліднецею Россер — до 48%. Питома європейська Y-гаплогрупа І краще збереглася у гірських районах та на прилеглих теренах: Скандинавія, Сардинія, Динарські Альпи, Карпати.
Важливо розуміти, наголошує Костянтин Тищенко, що Y-гаплогрупа І2 — основний в Україні різновид групи І. Вона утворилася з неї на південному сході Європи десь 17 тисяч років тому (це близько до часу початку танення льодовика), а потім розвинулася у кілька підгруп.
I2a2 типова для динарських народів (хорвати, серби, у боснійців — до 50%), поширена в усьому Балкано-Карпатському регіоні: в Албанії, Північній Греції, Болгарії, Румунії, Молдові, Україні, також наявна у Білорусі та на південному заході РФ.
Висока концентрація I2a2 на північному сході Румунії, у Молдові й Центральній Україні нагадує максимальне поширення Кукутені-Трипільської культури у IV тисячолітті до Різдва Христового перед тим, як її поглинула індоєвропейська культура шнурової кераміки. Кукутені-Трипільська культура була місцевою європейською групою мисливців-збирачів.
Вони засвоїли рільництво через контакти (у змішаних сім'ях?) із рільниками Леванту, що розселилися на Балканах, почитаючи від V тисячоліття до Різдва Христового. Y-гаплогрупа I1 — підгрупа гаплогрупи I у Скандинавії та Північній Німеччині є усюди, де були завоювання ґотів і вікінґів (від початку залізної доби Y-хромосомна формула сучасних скандинавів стала трискладовою: I1 і R1b по 40%, R1a ~ 20%).
Балканські топоніми в Україні
Першим звів на оглядову карту українські топоніми з балканськими зв'язками Олег Трубачов у 1968 році. Йому належить і пріоритет пов'язання їх із носіями Кукутені-Трипільської культури:
«Сюди, до Середньої Наддніпрянщини, тяглися... з Балканського півострова прадавні зв'язки, про сталість яких свідчить явний слід у місцевій гідронімії». Ці балкансько-бузько-наддніпрянські зв'язки «у гідронімії неважко пов'язати з ареалом трипільської культури в археології, що, як відомо, також простягався від Середньої Наддніпрянщини на Балкани» [Трубачёв О.Н., Названия рек Правобережной Украины. — М., 1968. — С. 282].
Розвиваючи свою концепцію далі, дослідник припускав у районі Горині й Тетерева сепаратні контакти фракійців з давніми балтами (без слов'ян), тоді як предки слов'ян контактували у цей час із праіталіками на Дунаї — без прабалтів (це аргумент проти одвічності балто-слов'янської «гілки» індоєвропейських мов).
Фрако-балтійські мовні контакти
У досить поширеної теорії балтослов'янської мовної єдності є кваліфіковані опоненти, до яких належав і російський науковець Трубачов. На підставі опрацювання сотень словникових статей свого Етимологічного словника слов'янських мов він дійшов висновку про вторинне зближення незалежно сформованих двох гілок індоєвропейських мов — слов'янської та балтійської.
За даними лише перших сімох випусків словника дослідник показав брак спільних лексем у десятках пар питомих слів, відмінних у балтійських і слов'янських мовах, як-от — ягня, яйце, бити, борошно, діва, долина, дуб, довбати, голуб, гість, горн (ковальський) тощо. Балтійські мови залишилися також і остронь контактів праслов'ян з італіками.
Натомість у цей час вони перебували в переважному контакті з іншою групою індоєвропейських племен — дако-фракійцями (за дослідженнями Івана Дуриданова). Що більше, ймовірним місцем цих останніх контактів мало б бути Поділля, розташоване у теперішній Україні якраз на південь від Горині й Тетерева, де Трубачов свого часу виявив скупчення балтійських гідронімів [Трубачёв (1968), С. 285].
У світлі нових даних ці ранні балтійські гідроніми на південь від Прип'яті — не наслідок переселень балтів з півночі, як вважали раніше, а ймовірно передують пізнішому балтійському ареалу на північ від Прип'яті, де балти — прибульці, як і у Верхньому Подніпров'ї. Звідси випливає, що давній балтійський ареал містився значно південніше від Прип'яті [Трубачёв О.Н., Этногенез и культура древнейших славян. Лингвистические исследования. — М., 2003. — С. 238].
Саме таким географічним розміщенням прабалтійського ареалу можна пояснити зв'язок балтійської ономастики (імен власних) із давньою індоєвропейською ономастикою Балкан. Трубачов наводить нещодавно відкриті малоазійсько-фракійсько-балтійські відповідники як слід зв'язків ІІІ тисячолітті до Різдва Христового, в яких праслов'янська участі не бере.
Ці ізголоси особливо охоплюють східну — дако-фракійську — частину Балкан. Для прикладу, порівняймо наступні слова:
- фрак. Σέρμη — лит. Sérmas;
- фрак. Eδεσσα, назва міста — балт. Ведоса, верхньодніпровський гідронім;
- фрак. Ζαλδαπα — лит. ŽeĨtupe;
- фрак. Προυσα, назва міста у Віфінії (теперішнє тур. Bursa) — балт. Prūs-, етнонім;
- грец. Kαυνος, місто в Карії — лит. Kaũnas;
- грец. Πριήνη, місто в Карії, — лит. Prienai;
- грец. Σινώπη, місто на березі Чорного моря — лит. Sam-pė < *San.upė, назва озера;
- серед звичайних слів «варто згадати близкість румунського doină (автохтонний балканський елемент) — лит. dainà «пісня».
«Поширення фракійського елемента в західній і північній частині Малої Азії стосується вельми ранньої пори (імовірно, ІІ тисячолітті до Різдва Христового), тому можна погодитися з думкою щодо часу відповідних територіальних контактів балтійських і фракійських племен — приблизно ІІІ тисячолітті до Різдва Христового). Можливо, слов'янська у цих контактах участі не бере», — вважає російський науковець [Трубачёв (2003), С. 22-24].
Довідка з іраністики
Після походу Дарія 514 року до Різдва Христового фракійці були включені до імперії ахаменідів як її XXV сатрапія. Назва сатрапії була «Скудра».
Під цим ім'ям перської сатрапії знало фракійців тодішнє сусіднє населення. Це видно із дотепер наявних на мапі Балкан кільканадцяти назв від цієї основи: Shkodёr (Skútari), Skuterrё, Shuttiri, Skoútari 3, Skoutárion, Skouterá, Skydra, Skutrinje, Üsküdar, Skutari, Scutaru.
Тож, як і у випадку Передеріїв, не можна заперечувати, що й у Латвії є однофамільці... антропологічно схожі! Це показовий факт, який досі ніхто із науковців не зміг заперечити чи спростувати.
Неминучі наслідки
Етнонім скудра не був самоназвою фракійців; відомо, що це їхнє іранське ім'я VI століття до Різдва Христового, яке після перемог Александра Македонського над персами було забуте. Наявність стількох Скудр у Латвії відповідає тезі Дуриданова (бо давньоір. скудра – таки «фракієць»), але ставить під сумнів час контактів: латвійські Скудри мають перське ім'я, якого не могло бути у ІІІ тисячолітті до Різдва Христового.
З іншого ж боку, у V-ІІІ століттях до Різдва Христового скудри-фракійці мали перебувати у складі Персії, а не контактувати з предками латвійців, та ще й без участі протослов'ян. Залишається і третя невизначена величина: якого походження був сам етнонім скудра?
Чи не було це їхнім ім'ям ще до приходу до області Фракія? Адже на рельєфах Персеполіса фракійці-скудри відмінні від інших народів імперії такими ж гострими шапками, як і саки-скіфи, саґартійці, парфяни, соґдійці...
Окремо медіаагенція «Останній Бастіон» зауважує, що у населення Україні до 4-5% складають нащадки кельтів. За ознакою давності й архаїчних рис анатолійської гілки індоєвропейських мов (хетська, палайська, лувійська, лідійська тощо) імовірним виглядає північноанатолійське походження індоєвропейців.
