Наш дім – війна, пронизана східними вітрами...
Осінь щойно прийшла і пішла. Війна ж не йде, вона з нами на довго, принаймні допоки не скінчиться ворог.
Снаряд летить мимо небесних тіл, крізь хмари, здіймається у своїй траекторії над горами, долинами, лісами і перелісками. Через усю цю наповнену дрібними вітрами красу, кпізь гармонію сфер, через ніжні, пухнасті форми трав і туманів; рухається по грубому і прямому графіку шматок заліза, зі зловісним шипінням.
Це матерія з іншого, суворого потойбіччя. Метал викопали з глибини шахт, тротил синтезували у отруйних цехах хімзаводів, а тепер це дитя підземель пронизує собою небосхил, шукаючи собі жертву; розпечене, швидке і зле.
Снаряд врешті зіштовхується з землею, молекулам вибухівки на миттєвість стає тісно. Спалахує яскраве полум'я; оболонка, як задумали її творці, розсипається на тисячу уламків, і їх розкидує широким віялом на всі боки.
Рана на землі лишається не симетрична. У сторони простираються широкі крила, ніби чорний птах з розгону врізався у землю.
Простір переповнється смертю, у соту долю секунди землю і каміння перемелює в пил, котрий народжує невелику хмарку. Якщо є вітер, то хмара стартує у подорож, і ледь не годинами мандрує над полями – так, ніби із вбитої землі вилетіла у вирій душа.
Сама ж вирва ще деякий час парує пилом, подібно до порізу, котрий кровоточить у воді, а залізо знову повертається у землю, вогонь летить до сонця. Смерть залишає простір так само блискавично, як і прийшла.
Але смерть не в силах панувати довго, вона – гість, котрий не бариться. Все стає так, як і раніше, знову кругом життя, до наступного прильоту.
