Наш Донбас посірів і знелюднів, але над ним сяє українське сонце
Дощ – рідкий гість у цих краях. Південніше Донецька лісостеп закінчується, і починаються малозаселені степи...
Вони відносно недавно в нашій історії стали польовими угіддями, а до того слугували кочовим племенам і переходили в осілі землі греків лише коло Азовського моря. Справжніх дощових днів, коли у нашій роботі були тривалі паузи через погоду, за все літо тут було 2-3, та й нині за осінь їх трапилося не більше.
В один із таких днів до нас, заколисаних дощем і спокоєм на фронті, донеслися звуки якоїсь незрозумілої метушні. Виявилося, що у суцільній стіні дощу заблукали й напоролися на наші позиції четверо російських бензовозів.
Вони встигли від'їхати з пів кілометра від краю, де закінчуються московські укріплення, як наша піхота відкрила по них вогонь. Бензовози намагалися розвернутися, деяким це майже вдалося, але жоден з них не встиг втекти.
З одного боку вони були затиснені густою посадкою, з іншого – чорноземним полем, слизьким і підступним. Тому шофери, зрозумівши безнадійність маневру, розумно вибрали втечу.
Двоє з бензовозів згоріли зразу, решта майже цілими лишилася стояти між позиціями двох сторін. Чому їх ніхто не зупинив, і як так сталося, що вони поїхали майже на смерть – достеменно не відомо; можливо, їх підвела географія Донбасу, вони переплутали підконтрольний нам Вугледар з окупованим Вуглегірськом.
Прикметно, але тварини, особливо собаки, атакують надзвичайно активно. Мабуть, відчувають наближення холодів, з усіх сил намагаються прибитися до людей.
Собаки лізуть мордами, заважають, їх відсовуєш рукою – а вони лягають, щоб їх не можна було зсунути з місця. Натомість місцевий виноград солодкий, а горіхи гіркі, ранки – здебільшого туманні, тихі, вечори вже ранні.
Щодня на винограді та на деревах менше листя, щодня все більше ран у будівлях, парканах і землі оголяються. Через осінь Донбас виглядає все сірішим, старим, продірявленим уламками й кулями, і через це ніби прозорим, ніби примарним.
