Навіть комуністи розуміли важливість українцізації
Якщо не хочете, аби ваших дітей йшли "захищати" адепти "русского міра", прищеплюйте змалечку любов до солов'їної. Бо мова – наш бар'єр!
У грудні 1922 року за ініціативою керівництва Української Соціалістичної Совєцької Республіки було фактично створено Совєцький Союз. Там був довгий процес цього всього...
А ще, ну, звісно, були й внутрішні конфлікти між Іосіфом Сталіном та більшовиками України та Сакартвело, на бік яких став Владімір Лєнін. Через що цей союз був створений з урахуванням всіх побажань України.
Звісно Ленін це зробив не через велику любов до нашої країни, а щоби послабити внутрішню позицію(в тому числі) вусатого "Коби". Тому що Сталін хотів включити Україну до складу СССР на правах автономії, але українські більшовики та колишні соціал-боротьбисти різко виступали проти цього.
Вони заручилися підтримкою Лєніна, чиї інтереси вдало збігались. Українські націонал-комуністи вважали, що соціальна революція неодмінно повинна привести й до національного визволення всіх робочих мас, а це можливо тільки за умов суверенної соціалістичної республіки, а не якоїсь там автономії.
Фактично, Україна увійшла у цей союз (тобто, СССР – прим. ред.) на найсильніших позиціях. Про що Михайло Грушевський і Симон Петлюра, та решта соціалістів і лібералів 1920-х років могли тільки мріяти.
Саме тому одним з основних завдань архітектури цього союзу загалом і УСРР зокрема, – було втримати українців в межах своїх кордонів і не допустити в його межі ворожий елемент, насамперед з Польщі. А як втримати тут українців, основна маса яких складається з озлоблених селян?
Усе вірно, через Нову економічну політику та політику коренізації комуністичної партії. У нашому випадку йдеться про українізацію.
Населення України у середині 1920-х становило приблизно 30 мільйонів осіб, з яких українців – близько 80%, росіян – менш ніж 10% і євреїв – 5,5%. Етнічний склад Комуністичної партії ж був зовсім інший: з 55 тисяч членів КП(б)У – росіяни складали абсолютну більшість, а саме понад 53%, українці ж заледве 24%.
І з цим потрібно було щось робити, бо село, яке було джерелом великої кількості товарів, різко не сприймало нову владу, тим паче ще й ту, яка говорить чужою мовою. Російські ж партійні функціонери часто не могли опанувати українську мову в необхідному об'ємі, щоби це могло дати якийсь результат.
І тут українські націонал-комуністи видають цілком очевидну базу: щоби подолати розбіжності між пролетаріатом міста (здебільшого русифікованим) і дрібнобуржуазним селом, керівна партія повинна перейняти мову і культуру більшості населення України, тобто українців! А оскільки комунізм був більш менш поширений тільки у великих містах, село в очах партійних функціонерів у Москві становило основну проблему.
Вони дуже добре пам'ятали як селянин ще вчора вішав їхнього комісара й у будь-який момент міг це з радістю повторити. Найзапекліший опір чинила сама Компартія: тільки 18% її членів могли більш менш говорити українською.
Тому наші націонал-комуністи пішли ще далі й на чолі з Олександром Шумським (колишнім членом Центральної Ради, на секундочку! – прим. авт.) почали вимагати замінити сталінську партійну торпеду Лазаря Кагановича, українського єврея, який не дуже міг в мову, на етнічного українця Власа Чубара. Влас Чубар таки пізніше стане головою Раднаркому УСРР і буде одним з імплементаторів Голодомору.
Також соціал-комуністи вимагали від Сталіна українізації робітників. Але в Сталіна були свої плани – Кагановича він не зняв, і це при тому, що він мав потребу у лояльності найбільшої (після російської) партійної організації у боротьбі за владу після смерті Лєніна.
Одночасно "вождь" вважав, що політика українізації буде негативно сприйнята робітничим класом та іншими етнічними групами. Тому він відмовився українізувати робітників, пояснюючи це тим що:
«Наша партія, держава та інші партапарати, які обслуговують населення, можуть і повинні бути українізовані з певною швидкістю. Але пролетаріат не може бути українізований згори. Російські робітничі маси не можна примушувати до відмови від російської мови й російської культури та прийняття української мови й культури».
Особливо "вождь" негативно ставився до закликів віддалити українську культуру від російської. Це був його підгар на діяльність Миколи Хвильового, який проголосив гасло "Геть від Москви", ну і всього ВАПЛІТЕ загалом, яке кишіло націонал-зрадниками.
Але хіба коли ви розмовляєте зі своїми дітьми вдома російською мовою, хіба ж це не поєднання двох культур? Хіба ж це не запуск процесу синтезу на базі двох культур у молодому мозку національно та інтелектуально несформованого індивіда, який у підсумку має всі шанси вирости ментально і культурно розірваним на дві частини громадянином України?
Особисто я вважаю, що це саме воно і є; спеціально або ні, але такі люди слідують заповітам товариша "Коби". Далі Сталін вирішив перехопити ініціативу в локальних націонал-комуністів і доручив Кагановичу зреагувати на занепокоєння Шумського щодо повільних темпів українізації.
Вже у 1927 році на з'їзді КП(б)У йому таки вдалося виголосити промову своєю русскоязичнай щелепою. Ну, а далі локомотив українізації було вже не спинити; правда, тільки до повішання Скрипника, яке стало протестом проти згортання цього процесу, що вийшов з-під контролю.
Смішно, але Сталін зайняв принципову позицію в питанні українізації освітнього процесу, а також в пропаганді та масовій роботі серед пролетаріату. Результати, як-то кажуть, на лице:
- якщо у 1926-1927 роках навчання українською у вищих навчальних закладах становило 33%, то вже в 1928-1929 склало 58%;
- частка газет української мовою (від усіх газет) зросла з 30% у 1926 до 92% (увага!) у перед голодоморному 1932-му;
- у червні 1932 року 75% всіх лекцій для шахтарів читали також українською..
Звісно, все це робилось не з великої любові до українців, а для того, щоби надати більшої гомогенності новому соціалістичному устрою на нашій території, основним етнічним елементом якого були українці. Але і це не допомогло.
Масові дрібні та середні селянські повстання після скасування НЕПу на території сучасного Донбасу. Страх перед новою громадянською війною ще доволі кволого СССР остаточно схилив шальки терезів у параноїдальному мозку Сталіна на остаточне вирішення українського питання методом Голодомору.
Тому, якщо ви хочете, щоби ваш син, якому ви сьогодні купуєте "Кіндер сюрпризи" й цілуєте на ніч у голівоньку, знову (десь так через 10-15 років) гнив в окопах умовного "Бахмута" чи Шахтарська, – то звісно, ви можете вимагати своє право на русифікацію своїх дітей. Але апелювати потім не буде до кого, як окрім до своєї тупості.
