Пам’яті льотчика В’ячеслава Мінки

ВІЙНА
08.09.2023, 08:25
Військовий льотчик В’ячеслав Мінка, який загинув в авіакатастрофі на Житомирщині  Богдан Кутєпов
Військовий льотчик В’ячеслав Мінка, який загинув в авіакатастрофі на Житомирщині Богдан Кутєпов
Фото: hromadske

Не літав 21 рік, але через війну повернувся в небо. Дуже хотів опанувати американські F-16

«Навчальний на півтори години», — написав військовий льотчик В’ячеслав Мінка 25 серпня о 15:15 дружині в месенджері. 

«З Богом, сонечко моє», — відповіла йому Майя. 

Чоловік був дуже пунктуальний. Тож коли о 16:45 дружина не отримала від нього повідомлення про приземлення, то затурбувалася:

«Слава, ти де?»

Але чоловік, за чиїми плечима було майже 2500 годин нальоту, мовчав. 

Пізніше до Майї зателефонував командир бригади, полковник Олексій Манюшкін, і сказав, що Слава розбився. Він загинув в авіакатастрофі на Житомирщині разом із Джусом та Сергієм Проказіним.

Про це йдеться в матеріалі hromadske.ua, передає медіа агенція "Останній Бастіон".

«На похороні командир сказав, що Слава не мучився, упав на землю вже мертвий», — розповідає Майя.

Вибрав українське коріння

Батьки В’ячеслава розлучилися ще до його народження: тато зі старшим сином облаштувався в рідному Миргороді, вагітна мама, етнічна росіянка, подалась у Красноярський край, де й народила. Працювала провідницею на залізниці, весь час у дорозі, тому хлопцеві довелося пізнати інтернатівське виховання.  

До батька він уперше приїхав після 9 класу. В’ячеславу сподобалось у батьковій новій сім’ї в Миргороді. Зрадів, коли після закінчення Качинського військового авіаційного училища отримав направлення в Конотоп.

А через кілька років уже з малими сином і дочкою поїхав до матері у Красноярський край. Але та, за сімейними переказами, не захотіла його бачити. Переночував у своєї вчительки й наступного дня поїхав назад.

«Він тоді приїхав у Миргород і каже мені: “Лідіє Семенівно, дозвольте вас мамою називати”. А я йому відповіла: “Я тобі не можу ні заборонити так мене називати, ні примусити. Називай як хочеш”», — розповідає пані Лідія, друга дружина В’ячеславового батька.

За її словами, Слава все життя казав, що не почувається росіянином і йде батьковим шляхом.

«Слава — просто золота дитина. Не було в ньому ні зверхності до людей, ні єхидства. Прямий у спілкуванні, жалісливий. І до батька з увагою, і до мене, і до братів та племінників. Приїде, допоможе, подарунків накупить, поговорить щиро. Я всім матерям бажаю такого сина. Якось у Миргороді до Слави обізвалася родичка, а він її не впізнав. Запереживав, що свого роду не знає, то я для нього склала родове дерево Мінків — до сьомого коліна. Він дуже дякував», — згадує жінка.

У свої 86 років вона знайшла сили поїхати з Миргорода в Бориспіль на похорон «дорогої дитини». Жалкує, що тільки на цю подію взула нові босоніжки, які Слава подарував їй ще п’ять років тому — так він її в них і не побачив.

Не побачив і сина своєї племінниці у формі курсанта Харківського національного університету Повітряних Сил — хлопець тільки-но вступив на перший курс.

«Ми всі раді, що Славиною дорогою пішов», — говорить Лідія Семенівна. 

Дружина загиблого В`ячеслава Мінки — Майя
Дружина загиблого В`ячеслава Мінки — Майя
Пам’яті льотчика В’ячеслава Мінки_3
Майя біля могили чоловіка
Майя біля могили чоловіка
Наказ про присвоєння звання підполковника посмертно
Наказ про присвоєння звання підполковника посмертно
Останнє повідомлення дружині
Останнє повідомлення дружині

«Він просто не міг бути сердитим»

Поховали В’ячеслава у Борисполі — сюди він переїхав майже 30 років тому з Умані, де служив і звідки пішов у відставку. Могила вся засипана квітами. На фото у 63-річного чоловіка по-дитячому милий усміх.

«Це дуже вдале фото, він у житті був саме такий — спокійний і добрий, — говорить падчерка льотчика, Марина. — Я спочатку думала, що Слава на мене ніколи не кричить, бо нерідний, а потім зрозуміла: він просто не може бути сердитим, не може когось пригнічувати».

В’ячеслав, який уже в дорослому віці почав називати мачуху мамою, одружившись із Майєю, сказав двом її дітям від першого шлюбу звати його не батьком, а Славою, бо рідний тато в них є.

«Я завжди казала, що в мене два батька, — розповідає Марина. — Але зі Славою я спілкувалася більше, ніж зі своїм рідним батьком. Мені було 4 роки, коли він прийшов у нашу сім’ю. Дуже задоволений був, коли я почала літати стюардесою на міжнародних авіалініях, казав: “Ти в мене пішла, точно моя дочка”. Якби він не був мені другом, я б не приїхала до нього на похорон аж з Арабських Еміратів».

«Він ніколи не загравав із моїми дітьми, — додає Майя. — Коли, приміром, син Андрій підлітком заговорив про кишенькові гроші, Слава йому відповів: “Нема проблем, допомагай мені на ринку, і я платитиму тобі зарплату”. Між ними завжди була повага. Андрій хотів на фронт іти, але Слава не пустив його, сказав: “З нашої сім’ї піду я”».

Рідні син і дочка В’ячеслава ще у 2002 році виїхали в Ізраїль разом із їхньою матір’ю. Нам вдалося розшукати 39-річного Дмитра Мінку, військовослужбовця ізраїльської армії.

«Батько колись казав: “Виростеш — зрозумієш”. А я ще малим зрозумів, що батьки можуть жити з чужими дітьми, — говорить Дмитро. — Я теж одружився з жінкою, яка мала дитину. Зараз виховую трьох дітей і багато думаю про свого батька. Як на мене дорослого, він був ідеальним батьком, бо з ним можна було триматися на рівних. Йому інші льотчики казали: “Ти ж мужик, що ти возишся?” А він возився з дітьми, не ділив роботу на жіночу й чоловічу, був сімейною людиною».

За словами Дмитра, батько не хотів, щоб перша дружина забирала дітей в Ізраїль. Розумів, що так спілкування стане складнішим. Не схвалював і рішення сина служити в ізраїльській армії та воювати з арабами — вважав ту війну чужою для Дмитра.

«Я не бачив батька з часу від’їзду в Ізраїль. Ми зрідка переписувалися. Наші стосунки покращилися, коли народилися мої діти. Він розмовляв з ними, надіслав відео свого польоту. Усе збирався приїхати, але почалася війна. З війни надсилав якісь зведення про бойові дії. Було страшно і прикро, що він нічого не писав про себе», — пригадує Дмитро.

Він переконаний, що смерть батька згуртує їх із сестрою з українськими родичами — батько хотів, щоб їхній рід, у якому було багато військових, тримався купи.

У сім років Славко йшов у перший клас
У сім років Славко йшов у перший клас
В'ячеслав курсант Качинського училища
В'ячеслав курсант Качинського училища
Льотчик В'ячеслав Мінка
Льотчик В'ячеслав Мінка
Льотчик В'ячеслав Мінка
Льотчик В'ячеслав Мінка

«Я потрібен хлопцям»

У 34 роки В’ячеслав покинув службу. Була середина 90-х, українська армія руйнувалася на очах. Разом із Майєю зайнялися в Борисполі торговельним бізнесом. Чоловік захопився фотографією, пропадав на риболовлі. Стати цивільним пілотом не вийшло, тому свою тугу за небом Слава втамовував швидкою їздою на авто.

Революція гідності пробудила чоловіка до громадської активності. Разом з дружиною возили на Майдан речовини для виготовлення вибухівки, а заодно готували протестувальникам їжу.  

Після Майдану бориспільці обрали В’ячеслава головою «народної ради» — організації, що діяла в місті на противагу мерії, яка підтримувала Януковича. Мінку навіть прозвали народним мером.

«У 2014-му я не пускала Славу на війну. 54 роки людині, які польоти! А він мені: “Я потрібен своїм хлопцям”. Пішов у 2015 році», — розповідає Майя.

Чоловік мав перерву в пілотуванні військових літаків тривалістю у 21 рік. Але до відставки був висококласним льотчиком-інструктором, освоїв усі відомі в СРСР військові бойові літаки. Тож швидко зумів поновити льотні навички. 

З 2015 по 2018 рік служив спочатку в авіаційній бригаді у Миколаєві, потім — у 40-ій бригаді у Василькові. Став командиром авіаційної ланки й бився за український Донбас.  

У 2018-му контракт із ЗСУ закінчився, але навіть після повернення до цивільного життя льотчик говорив, що велика війна неминуча. 26 лютого 2022-го він повернувся до своєї бригади у Васильків.

Як розповіли нам у пресслужбі 40-ї бригади, майор Мінка до польотів приступив не зразу. По аеродрому у Василькові постійно били ракетами й намагалися атакувати ДРГ, тому В’ячеслав фактично у статусі рядового стрільця обороняв авіабазу. 

Військово-лікарська комісія не хотіла повертати 62-річного льотчика у стрій. Він пройшов не одну експертизу, щоб довести свою придатність до військових дій. Допомогла відмінна фізична форма. 

«Дядько постійно був у русі, дітей і нас, своїх племінників, привчав до спорту. Лижі, біг, гантелі, щоранку гімнастика, холодна вода. Він ніколи не палив, навіть на свята з родичами одну-другу чарочку вип’є — і все», — розповідає Руслан Мінка.

У Василькові майор допомагав пілотам, які поверталися на службу, відновлювати свої льотні навички, брав участь у розвідувальних і бойових завданнях. Літав на літаках Л-39 і МіГ-29, дуже хотів опанувати американські F-16.

«До польотів Славу допустили десь у квітні 2022 року, тож “привидом Києва” він не був. Казав, що поки став літати, усі його побратими з часів АТО вже полягли. Він сам дуже багато літав, іноді по 4-5 вильотів на добу. Писав мені: “Іду бродити години на півтори”», — говорить Майя.

В’ячеслава ховали в закритій труні. Спочатку прощалися на авіабазі бригади у Василькові, потім — у Борисполі. Десятки льотчиків, яких він навчав усе життя, попри війну приїхали віддати останню шану.  

«Велика честь зустріти людину, яка своєю енергією запалює інших. Саме таким був майор Мінка. Завжди відвертий і принциповий. Був справжнім патріотом України», — сказав на похороні бойового товариша командир бригади.

Посмертно В’ячеславу Мінці надали звання підполковника.

Будинок мрії, яка вже не здійсниться
Будинок мрії, яка вже не здійсниться

«Для мене він живий»

У березні цього року В’ячеслав із дружиною почали здійснювати свою мрію — зводити приватний будинок. Устигли поставити коробку.

«Треба хату обов’язково накрити, бо вся праця пропаде, — каже один із будівельників. — Ми як почули, що льотчики загинули, чомусь одразу подумали, що там і наш».

Між польотами В’ячеслав надсилав Майї варіанти дизайну обійстя — просто жив цим будівництвом.

Майя водить будовою і розповідає, яким тут мало бути їхнє зі Славою життя — і яким хорошим воно в них було.

«Він називав мене Майєчкою, Маюлею, сонечком. Я останні роки працювала психологинею, то він пишався, як багато людей приходять до мене на консультації, дуже поважав мою роботу. А сам — усе для сім’ї. Був дуже відповідальний і турботливий, його ні в чому й ніколи не треба було підганяти. Ми 30 років разом. Я зі Славою отримала все, про що мріяла: завжди допоможе, завжди разом, ніколи не принизить. Усе казав: “Я нікому не дозволю ображати мою Майєчку”. Я була з ним дуже щаслива», — ділиться жінка.

Сьогодні Майю зворушує навіть його доведена до педантизму акуратність: коли усі гвинтики розфасовані по баночках за розміром, усі речі взірцево складені, усі квитанції проплачені й підколоті, а в спеціальному зошиті зафіксовано, коли треба міняти мастило в машині...

Вони любили проводити час удвох: поїхати на пікнік, просто посидіти в якомусь красивому місці чи в кафе. Мріяли після війни мандрувати — Слава ніколи не був за кордоном. Їм не було нудно разом. 

Окрему кімнату у своєму майбутньому домі вони вирішили віддати котам, прибудувавши до неї вольєр. Збирали тих котів по місту — сліпих і травмованих, лікували й рятували від голоду. Тепер восьмеро котів зачинені у квартирі подружжя. Майя їздить їх годувати, але сама залишатися в тих стінах не може — боляче бути там без Слави. Тому живе поки що у сестри.

«Ніяк не можу прийняти його смерть. Для мене він живий, літає. Бо як же я без нього?» — тужить вона.

Майя не знає, що робити з цією будовою. Заморозити? Продати? Але тоді ніхто з рідних не збереться на величезній терасі, яка виходить з вітальні в садок. Її придумав Слава.

«Він хотів збирати там сім’ю і співати “Червону калину”. Ми повинні тут заспівати цю пісню, — каже Майя, — після війни».

Читайте також:
Історія
25 травня 1926 року в Парижі, на розі вулиці Расін та бульвару Сан-Мішель совєтський аґент розстріляв Симона Петлюру.
вчора, 17:15
Полтава
У Хоролі проходить турнір з греко-римської боротьби пам'яті Героя України Олександра «Мамонта» Федорченка
25 травня, 11:55
Історія
В ЦЕНТРІ КРИМІНАЛЬНИХ РОЗБОРОК ОПИНИЛИСЯ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТВ'ЯЗНІ – «БАНДЕРІВЦІ»
07 травня, 09:48
Полтава
Нашим землякам Іллеві Василищенку, Олегу Пруцкову, Ігорю Пугачу, Антонові Левчуку та Олександру Лабунському встановлять пам'ятні дошки.
26 квітня, 06:08
Полтава
Вшанування пам'яті захисників важливе для плекання патріотизму у прийдешніх поколінь. Люди мають знати імена тих, хто поліг за нашу свободу.
15 квітня, 19:17
Війна
Він став першим українським воїном, який загинув у російсько-українській війні.
13 квітня, 08:50