Роботине — це Берестечко нашого часу
В Україні не заведено, щоби воїни займались аналізом і коментували бойові дії. Але нині все ж ризикнемо, бо накипіло через потоки брехні.
Втомився бачити різноманітні експертні думки про причини невдачі контрнаступу. Найчастіше звучить — нестача зброї і допомоги Заходу, провал мобілізації, потужне мінування і взагалі перевага сил противника. А ще є думка, що наступ був вдалий, бо ми знищили якусь казкову кількість кацапів і техніки.
Головна причина провалу — це обраний напрямок. Найкраще укріплена ділянка, найочевидніша, противник мав план наших ударів ще до їх початку. Інформація гуляла у відкритому доступі.
Коли я на початку червня зрозумів, що це не імітація для відволікання уваги, а справжній наступ, то ще тоді сказав побратимам — це буде провал. Техніки та озброєнь було багато, проте хибна тактика застосування призвела до значної втрати цього ресурсу без відчутних досягнень. Чи в тебе десять танків, чи сто, посилаючи їх у лоб по мінних полях — втратиш усі.
Розгорнутись в умовах такої щільної оборони шансів не було. Стосовно нестачі людей: знаю, що людей було немало. Мотивованих, хоробрих, не навчених належним чином і без досвіду.
Наступали переважно новостворені бригади, які не мали навіть кістяка з ветеранів. Старий битий пес вартує кількох молодих. У нас відсутня грамотна кадрова політика, а новобранці мають бути перемішані з досвідченими бійцями.
Якщо так бездарно стирати свої війська, ніяка мобілізація не допоможе, ми банально закінчимось раніше за кацапів, бо їх більше. Тактика штурмів «вперед-вперед» дуже дорого нам коштувала. Противник не втратив ключових висот і загалом нічого важливого не втратив, вигризений карман — це переважно низина і його утримування складне та невигідне в перспективі довгого часу.
Так, це рейд через територію РФ і це б викликало неоднозначну рекцію партнерів. Так, це ризикована авантюра, але вона мала шанси на успіх. Вихід у тил ворожих укріплень, різкий поворот на південь і марш на Сватово, а може і глибше.
Це звісно не так амбітно, як вихід до Азовского моря і Крим. Але це було реально. Ми могли звільнити ще кілька міст, а що найголовніше — розбити чимале російське угрупування і перевести на цій ділянці війну з позиційної на маневрену.
Рейди «РДК» на Шебєкіно тоді вселили надію, що це розвідка боєм. Однак продовження ми не побачили. Велика прикрість, що все це було лише відволікання уваги й не більше.
Що ж тепер? Ми виснажені, втратили ініціативу, попереду важка зима і весна, що пахне російським наступом. Ситуація справді... «шляпна», а головний дефіцит — не дрони, снаряди, чи техніка.
Ми втратили дуже багато якісних людей! А ті, що лишилися, — виснажені та демотивовані. Просто мобілізувати ще пару сотень тисяч — значить відстрочити поразку й збільшити цвинтарі.
Нам потрібна реформа кадрової політики у Збройних Силах України і підходу до ведення бойових дій. Ветерани, що якимось чином досі вижили й не втратили мотивації, повинні займати молодші і середні командні посади. Ті, що втратили мотивацію, мають вчити мобілізованих по учебках.
По-справжньому готувати, а не для показухи. Ми не маємо битисч за якусь всрату посадку чи село, від якого лишились лиш гори цегли. Пріоритет — це максимальні втрати ворогу і реальне збереження нашої живої сили, а не лише в пропаганді; ну, й звісно, інженерна справа.
Наші укріплення — це цілковите лайно і це треба негайно змінювати. Не існує чарівної зброї, якоїсь ракети чи нового дрону, який нас врятує. Може врятувати напруження всіх сил і якісна перебудова армії, якщо ще не запізно.
Роботине — це Берестечко нашого часу, поразка, яка запустила несприятливі геополітичні процеси. На Заході віра у нас сильно впала. Війна тепер надовго, шанс швидко її закінчити втрачено.
P.S. Мій кут огляду досить вузький. З окопу, бліндажа, з посадки, з пікапа, з дрона. Я усвідомлюю, що багато чого не знаю і можу робити хибні висновки, але принаймі щиро.
