Самовбивчі лобові атаки на Бахмут – свідоцтва агонії путінського режиму
Римський політик Ґай Саллюстій Крісп колись сказав: «Будь-яку війну легко розпочати, але вкрай важко закінчити». Це про нас і московію!..
От ніколи не міг подумати, що московитські генерали виявляться такими баранами. Дві чеченські війни, військові операції на Балканах і особливо війна з Сакартвело, хоч і показали слабкість армії РФ, але надали їй певного досвіду у веденні сучасної війни.
Саме після короткої, лютої війни проти Сакартвело вся неповороткість і застарілість війська мєдвєпутів змусила Кремль розпочати докорінні реформи армії. Оновлені збройні сили ресурсної федерації стали набагато мобільнішими та сильнішими за совєцьке військо.
Участь у Сирійській війні надала московитам безцінний і унікальний досвід постачання військ на віддаленому театрі військових дій (ТВД). І, власне, кремлівські опудала мали всі підстави вважати, що Збройні Сили України будуть розчавлені однією масою, залучених проти них потуг.
Та, я, наприклад, вважав, що тих сил, які кремлівський бункерний щур зосередив проти нас, катастрофічно недостатньо навіть для розгрому ЗСУ. Що вже говорити про те, щоби встановити та підтримувати окупаційний режим в такій бунтівливій країні, як наша.
Розрахунок на внутрішню колаборацію, як опору окупаційного режиму, теж провалився цілком закономірно. Навіть у тих областях, які традиційно вважалися промосковськими, бо поруч з національно-патріотичним підйомом і завдяки йому, сталося й переродження більшості колишніх москвофілів у більш-менш послідовних патріотів України.
Плюс національний характер українців... Тому я з подивом сприйняв сигнал "Бібліотека", який у нас в частині означав початок бойових дій: я чекав нападу не раніше середини літа; ну, не готові вони!
Всі мапи з десятком напрямків нападу на Україну, надані американською розвідкою, не викликали нічого, крім гомеричного сміху. Це ж яким дурнем треба бути, щоби розпорошувати сили на стільки частин?!
Адольфа Гітлера колись критикували за те, що він для нападу на СССР розділив Wehrmacht на 3 групи армій, які наступали на трьох напрямках, що розходились... А тут, уявіть, аж дев'ять!
Проти Південно-Західного фронту, тобто України, дідусь Адік задіяв групу армій Південь чисельністю півтора мільйона солдатів. Натомість у Владіміра Путіна тут якихось жалюгідні 120 тисяч.
Жоден більш-менш притомний генерал ніколи не кине першими свої найкращі сили. Він берегтиме їх для вирішального удару, там, де треба буде розвинути успіх, або там, де треба буде зламати успіх противника.
Вперед він виставить найгірші частини, втрата яких не завдасть великої шкоди загальній боєздатності армії. Хай ворог виснажить сили та витратить боєкомплект на їхньому перемелюванні, а от тоді...
Тá у московитів власний шлях: угробити найкращі гвардійські частини – еліту! – у перші ж тижні війни, кинувши їх вперед і не забезпечивши захисту комунікацій. Через що всім цим "таманцям" і "кантемирівцям" довелося кидати техніку і тікати під ударами нашої артилерії, гинути в численних засідках (це треба бути справжнім довбодятлом).
І зараз, поховавши кадрову армію, бункерний щур кидає на забій зеків та чмобіків, бо... (як попереджав Саллюстій) влізти у війну легко, а от закінчити війну – закінчити, ще тá задачка.
Є лише два способи закінчити війну: перемогти або капітулювати/програти війну. Перемогти московитам уже не вдасться, вони зазнали поразки у той самий момент, коли перетнули кордон України у дев'яти місцях, розчленувавши свою власну армію.
Коли були відкинуті від Києва, Чернігова, Сум, Харкова... Втрата Херсона і плацдарму на Правобережжі Дніпра – це визнання того факту, що ЗС РФ не здатні на серйозні наступальні дії.
Бомбардування цивільної інфраструктури, самовбивчі лобові атаки на Бахмут – це все свідоцтва агонії путінського режиму, імпотентності вищого військового керівництва, фіаско дипломатії Московії. Але визнати поразку ці карлики не здатні.
У зв'язку з цим тому бомбардують мирні міста і при цьому просять, миру, благають про мирні переговори, бо єдине, що їм залишається – так це другий вихід – капітуляція, а воно ж так не хочеться... Що ж, як там у "класика" сучасності: «Нравиться не нравиться, терпи моя красавица».
Автор – Олександр Писаревський, ветеран АТО/ООС і боєць підрозділу Територіальної оборони міста Дніпро
