Страшний рік
Коли німці виходили з Кременця, моїй хресній було шість років, мамі – три. Вони були малими й не знали такого слова – окупація.
Німецькі солдати, які квартирували на Сичівці, розмовляли між собою дивною мовою, а для місцевих вивчили кілька простих речень українською. Ті німці були дуже охайними, побудували собі лазню, завжди мали напрасовану уніформу з підшитими білими комірцями. І той солдат, що ремонтував машини, теж.
Вони платили людям за молоко і яйця, допомагали поремонтувати хатнє начиння, лудили казани, скручували завіси, давали мастило, щоб колеса у возах мастити. Хресній подобався один дядько солдат. Він квартирував у них.
Той солдат щодня пригощав малих галетним печивом і грудками цукру. А на свята давав шоколад. Чорний, але солодкий.
«Як гірке може бути одночасно солодким?», – думала вона. Пробувала посолодити тим цукром терпку грушку-дичку, але грушка добрішою не ставала.
– Bitte, bitte, – припрошував німець. А ще показував фото своєї дружини і доньки, які жили далеко, в такому місті, що його назву вимовити було неможливо.
Зате слова: фрау та фройляйн хресна запам'ятала. І красиві сукні з воланами, пишними рукавами-ліхтариками й мереживними комірцями. Вона тоді вирішила: як тільки виросте, купить собі багато таких суконь, або пошиє, і ще коротке пальтечко без рукавів із хутряним коміром та опушкою, манто...
Німецька окупація закінчилася тим, що мій дід Михалко остаточно перебрався до криївки, а з ним і німецький майор Ґотліб. Коли "червоні визволителі" прийшли до міста, бабця Сянька з доньками, інші люди з вулиці встигли втекти, а доблесна армія розграбувала господарки і спалила хати. Проте, найстрашнішим було не це.
Хресна на все життя запам'ятала, як ревіла, прив'язана до яблуні корова, з якої москалі живцем здирали шкіру і патрали нутрощі, а один став навкарачки і смоктав молоко із закривавленого вимені... На згарище бабця з дітьми повернулися, коли повітовий комісар оголосив жінкам амністію, бо нова влада вимагала негайного створення колгоспу. Жили в землянці, бабця одержувала двічі на тиждень пів буханця глевкого хліба, сірникову коробку солі і торбинку відсирілих круп.
Найважче було взимку, бо одягу, як такого, не було, лише те, що на них та дві верети, щоб закутатись. Було страшно: бабця йшла вдосвіта будувати ферму, приходила затемно, а діти мусіли самі підтримувати вогонь між великими каменями в землянці, щоб не замерзнути. Надвір виходити не можна було – вулицями снували комісари і могли забрати дитину до дитбудинку.
Якогось дня розлючені комісари зігнали всіх: жінок, малих, старих із нашої вулиці перед браму тюрми. Там рядком лежали вбиті воїни УПА з виколотими очима, покаліченими тілами, роздягнені, з розпореними животами. Всередині них було жабуриння й закривавлені вишиванки.
Людей змушували впізнавати своїх рідних. Хижі очі комісарів впивалися в обличчя жінок і дітей. Хресна казала, що вони дивилися так, ніби проштрикували тими поглядами наскрізь...
А далі в них із мамою було важке дитинство, напівголодне, злиденне, з одними черевиками на двох і спільним пальтом, яке вдалрся перешити із заношеної шинелі сусіда-ветерана діда Ясика. І безкінечні політінформації про нові порядки, атеїзм, комунізм. І український націоналізм, як найбільше зло.
Мама в чотирнадцять пішла працювати на будову, а хресна була впертою. Вона зуміла досягти мрії, яка приходила в дитячі сни: красиві фрау і фройляйн у модних сукнях. Хресна стала модельєром, а ще кроїла і шила на всю родину все, що лише можна було вигадати із совєцьких тканин та старих німецьких модних каталогів і журналу "Бурда".
У мене завжди були найкращі в місті сукенки, блузки, спіднички. І, навіть, справжнє манто, руде з білим комірчиком... І шубка, за одну ніч перекроєна з шуби тітки Наді, і костюм Королеви Шахів на Новий рік, і моя лялька Лариса, яка жила в хресної на високому (від перин і подушок) ліжку, мала багато суконь...
А хресна... Пофіг віники – її слова, кожен її приїзд наче сюрприз і свято. Стукіт швейної машинки, клапті тканин, з яких можна наробити цяцьок...
Хто балує? Я не балую, дівчинка має бути дівчинкою... Не плач – купимо джинси, раз так модно, кліпси, тіні, помаду, лак, тоож будеш, як фройляйн!..
– Кава з цигаркою на порозі хати... Що? А ви на себе подивіться!.. Готувати, борщ, котлети, драглі із цвіклями, відпустка на городі?
– А давай махнемо в Ермітаж! А до Риґи, Таллінна? Треба килима, то може до Самарканду?..
Вона якось раптово стала порядною галицькою ґаздинею, коли народилася моя Софійка. І бабусею. Зникли цигарки, гумор, азарт в очах – статечність, м'якість, домашній затишок, торти на свята...
Поки очі бачили і руки слухались, вона постійно щось кроїла і шила. Бо ж – дівчинка має бути, як фройляйн... Вона ретельно берегла свої спогади, оті, що болючі, дитячі.
Розпитуєш, а хресна все: «Що було – відбуло!». Лише після другого інсульту трохи розповіла мені... Зовсім трохи...
Моя хресна була єдиною в родині, хто не повчав, не сварив, не дорікав.
– Роби своє! – казала вона. І завжди була на моєму боці.
– Чого ти гризеш її? – питала в мами. – Ми маємо більше, ніж інші старі. Глянь на Галю, Надю, Соню, яка за тобою халати доношує...Ти тільки не питай в людей, скільки то все коштує, бо ще вмреш з переляку від інсульту.
