Ув'язнені як мобілізаційний ресурс
Головнокомандувач Валерій Залужний заявив, що мобілізацію потрібно не посилювати, а повернути у колишнє русло. А як щодо в'язнів?
Отже, чи можуть бути ув'язнені громадяни України мобілізаційним ресурсом? — Відповідь складна, комплексна і болюча, адже безумовно, багатьом моїм співгромадянам перше, що спаде на думку це: «Приїхали. Як москалі»...
З одного боку, це так, втім з іншого — зовсім не так, узагалі не так, якщо хочете. Почнемо з основного, а саме — з мотивації; бо коли покійний Євгєній Прігожин їздив російськими зонами набираючи «колектив», то основною мотивацією були гроші та подальша амністія.
У випадку із нашими ув'язненими мотивація геть інша:
- хтось хоче захистити свою сім'ю та родину, свій дім;
- хтось хоче визволити свою сім'ю чи родину з окупації, повернути свій дім під контроль України;
- а хтось ув'язнений за певними мотивами й пише листи з проханням відправити його на фронт, але листи залишаються без відповіді.
Нагадаємо, що у 2022-му році частину ув'язнених із категорії «певних мотивів» Володимир Зеленський амністував і вони пішли на фронт. Найяскравіший приклад: нині полеглий смертю хоробрих «Моджахед» (білоруський доброволець із батальйону «Торнадо»); а він такий був не один і на зонах такі ще залишаються.
Хочеться окремо зануритися в історію, а саме нагадати про те, як Червона Армія формувала штрафбати, які складалися із трьох категорій, а саме — військові штрафники, політичні штрафники та штрафники-зеки. Військові потрапляли у штрафбат «автоматом», а от політичні та кримінальні ув'язнені — добровільно.
З політичними було ясно: пішли практично всі, бо те, що ти не любиш Йосю Сталіна не означає, що ти не любиш Україну, Сакартвело, Білорусь чи навіть росію. Це для Сталіна у тебе 58-ма стаття УК СССР, «враг народа», а сам ти — Патріот, От і пішли...
Натомість із зеками було складніше, адже згідно з їхніми «поняттями» — не можна працювати з владою у будь-якому прояві, тому, власне, після Другої світової війни й аж до 1956-го у СССР тривала так звана «Сучья война», між тими зеками, хто на фронті був і тими, хто дотримувався «понять». Зараз такого навіть в РФ нема, не кажучи вже про Україну.
Хіба десь на найвищих щаблях арештантської ієрархії, всі інші — хочуть, то йдуть. Тому автор особисто не думає, що з добровольцями, які відбувають ув'язнення, — виникнуть якісь проблеми.
Звісно, не слід забувати про різноманітні особливо тяжкі злочини, а таких відпускати не можна, бо нелюдам не місце поруч із людьми. Також не слід повторювати за московитами у плані інтеграції ув'язнених у вже дійсні бойові бригади й інші фронтові підрозділи.
За всієї поваги до їхнього патріотичного пориву, давно доведено, тими ж московитами, що «поняття» кримінального світу морально розкладають армію. Вони створюють паралельну ієрархію, — це небезпечно.
Тому, автор радив би формувати з амністованих окремі підрозділи, втім виключно під командуванням кадрових військових і кадрового штабу. А можна всіх розподілити по всій лінії фронту мінімальними партіями (так навіть краще за «окремість»).
Інакше кажучи, варіанти інтеграції ув'язнених у військо без особливих ризиків — є, головне бажання та воля все це втілити. Тим більше що в будь-якій країні світу найчисельніша каста на зонах — «мужики».
Це люди, які потрапили до місць позбавлення волі не тому, що завзяті кримінальники «украл, выпил — в тюрьму», а тому, що вкрали мішок картоплі чи «по п'яні» комусь нанесли тяжкі тілесні, чи збили когось насмерть у ДТП... Таких більшість!
Автор – Назар Приходько, медіааналітик, політолог-міжнародник і військовий експерт
