Вимушене перемир'я як ціна державності: поганий досвід Німеччини
Коротка історія про те, як генерали запанікували та знищили свою країну. Тобто про те, як Німеччина програла Першу світову війну.
Головні дійові особи: Пауль фон Гінденбурґ (майбутній райхспрезидент) та Ерих Людендорф (провідна фігура правого руху, суттєво сприяв приходу нацистів до влади), начальник Генерального штабу та його заступник. Їхній конфлікт ледь не поставив крапку на німецькі державності.
Так, після провалу «Весняного наступу Людендорфа» весною-влітку 1918 року, німецькі війська були виснажені та морально пригнічені. Економічно Німеччина вже не могла забезпечити ведення масштабної війни.
За цих умов Людендорф вирішив перейти до стратегічної оборони, щоби «паралізувати волю противника стосовно продовження війни». Проте союзне командування Антанти мало інші плани та завдало серію ударів по німецьких військах на різних напрямках.
При чому, як тільки один удар видихався, вони припиняли атакувати на даному напрямі, і починали на зовсім іншому. Цим вони скували німецькі резерви, не відчуваючи особливого напруження.
У вересні 1918 року розпочався масштабний наступ американсько-англійсько-французьких військ. Він не мав рішучого успіху на жодному із напрямків, проте психологічно остаточно підірвав волю німецького військового командування.
До цього додався успіх союзних військ на Балканах, де Болгарія вийшла з війни, відкривши ворогу шлях до Австрії. Після цього 29 вересня Гінденбурґ і Людендорф остаточно пали духом.
Вони заявили кайзеру Вільгельму II, що не можуть гарантувати стабільність фронту, а «серйозність воєнного становища не дає зволікати». Тому почали вимагати негайних мирних перемовин.
1 жовтня на зустрічі із політиками воєнні заявили, що «більше не можна чинити спротив». 3 жовтня Німеччина звернулась до президента США Вудро Вілсона із проханням про негайне перемир'я; тим самим de facto визнавши свою поразку та підтвердивши, що ситуація для неї критична.
Але парадокс був у тому, що німецькі армії не були розбиті та наступ противника був уже зупинений. Ситуація на фронті стабілізувалась: армія, хоча і була морально пригнічена й виснажена, але ще зберігала дисципліну та послух.
І Гінденбурґ із Людендорфом, які ще нещодавно сіяли паніку, прийшли до висновку, що Німеччина ще може воювати. Нехай і без шансів на рішучу перемогу, але принаймні для того, щоби виторгувати собі кращі умови миру.
Не врахували вони головного — посіяна ними паніка швидко поширилась в тилу та підірвала волю нації до спротиву. Тодішнє німецьке суспільство дійсно втомилося від війни, бо роками вело напівголодне існування внаслідок тривалої морської блокади та мало мільйони вбитих та скалічених.
І коли у вересні-жовтні 1918 року військове керівництво прямо почало заявляти, що війна програна, що все це було дарма, то назад уже не було можливості відіграти. Воля до спротиву була підірвана.
А невдовзі на всьому терені Німеччини спалахнула революція, імперія впала, а союзники нав'язали німцям жорстокий мир. І ось той таки мир виявився гіршим за війну, але про це якось іншим разом...
