Яка з Європ ближча Україні?
Нумо, поміркуймо про це не з географічної, а з геополітичної перспективи. Це корисно для розуміння поточної дійсності.
Так існують різні Європи, і передусім йдеться про особливості Центральної Європи. За визначенням Мілана Кундери, «непевної смуги розселення малих народів між росією та Німеччиною».
Мовляв, це Європа національних держав, що страждають від східного та західного імперіалізму. Європа, яка народилася під час Першої світової війни, а потім була зраджена і продана в рабство у Мюнхені 1938-го, в Москві 1939-го і в Ялті 1945-го.
Європа, яка вирвалася зі соцтабору після завершення «холодної війни» і влилася у лави ЄС та НАТО на зламі тисячоліть. Кордони та склад учасників такої Серединної Європи історично змінювалися; заодно з нащадками Антанти, вона була невдалим «санітарним кордоном» проти обох майбутніх партнерів пакту Молотова-Ріббентропа.
Пізніше центральноєвропейські младоатлантисти уповали на більш рішучий англосаксонський Захід — на противагу Заходу романогерманському — вразливому до антиамериканського ресентименту і євразійських спокус. Ця Європа нам імпонує спільністю походження та світогляду.
Протиставленням національного великодержавному. Ми всі діти революцій 1840-х і жертви тоталітаризмів 1940-х, у нас однакові страхи та подібні мрії, тож звісно, і в нашій Європі було не без спроб на своєму локальному рівні копіювати чужі імперіалізми.
Але все ж не у тих масштабах і з розумінням свого вразливого положення між Балтійським та Чорним морями. І це розуміння раз-у-раз приводило до потреби солідарності — до концепцій Міжмор'я, «Вишеградської четвірки» та інших інтеграцій.
Через наших сусідів-поляків Україна отримувала запрошення, ба навіть членський квиток Серединної Європи. Від суперечливої Варшавської угоди Пілсудського-Петлюри та до більш компліментарних закликів Єжи Ґедройця.
Українці довго дивилися на Польщу як на взірець, а поляки прагнули мати кордон на сході не з агресивною євразійською імперією, а зі схожою на себе національною державою. Їм врешті це вдалося, і тепер естафета облаштування проблемного східного фронтиру перейшла від Варшави до Києва.
З іншого боку, в цій рідній і безпечній для нас Серединній Європі ми приречені на постійні дрібні сімейні сварки. Через ті ж кордони — реальні, або ментальні, існуючі в національній пам'яті.
Як і ми самі, наші західні сусіди часом бувають занадто самозакоханими та егоїстичними. У результаті — недостатньо згуртованими і сильними, аби кинути виклик тій же Москві.
Тож періодично з'являється альтернатива; орієнтація на іншу Європу — Західну. Достатньо сильну і внутрішньо консолідовану, достатньо далеку від прикордонних сварок і образ між східноєвропейцями...
У XX столітті український національний рух (чи принаймні помітна його частина) двічі робив ставку на Берлін, під час обох світових війн. Берестейська угода 1918 року виглядала привабливіше, за Варшавську 1920-го (у ній, наприклад, прикордонний конфлікт за Холмщину був вирішений на користь України!).
У Другій світовій українська ставка на здобуття свободи через імперіалістичний Берлін не спрацювала. Але парадоксальним чином була реалізована ідея соборності України через імперіалістичну Москву; знову таки, коштом сусідів-східноєвропейців.
Цікаво, що у згаданому 1918 році українці поділилися у своїх симпатіях між союзними Німеччиною та Австро-Угорщиною. Адже перша небезпечно тяжіла до москвофільства, друга — до полонофільства.
Досвід та інтелектуальна традиція останніх 30 років незалежності переконують, що наш світ — це балто-чорноморське Міжмор'я. Але прикрий контраст у поведінці останніх місяців між нашими темпераментними найближчими сусідами (Угорщина, Словаччина, Польща) та прагматичними західноєвропейцями застерігає: у дискусії про орієнтації ще зарано ставити остаточну крапку.
Автор – Максим Майоров, аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
