"Добро і зло" судової системи

Монолог одеського судді, який засудив злодіїв до читання класичної літератури

Цієї осені суддя Малиновського райсуду Одеси Олександр Гарський став відомим на всю Україну. Спочатку він призначив у вигляді покарання двом молодим людям, обвинуваченим у крадіжці магнітол з автомобілів, прочитати твори Марка Твена, Джека Лондона та вірш Тараса Шевченка. Через місяць він оголосив новий "літературний" вирок — читання Льва Толстого та Івана Франка.

Про книги як покарання

"Я призначаю читати книги, які читав сам. Мені не важливо, що це буде за книга і хто її написав. Мені важливо, щоб там були яскраві думки про душу та мислення, про себе й тебе, про право власності. Щоб вони розкривали суть тих відносин, які у суспільстві порушені.

Чому я люблю читати Достоєвського та Толстого? Вони пишуть про ті речі, про які ми боїмося говорити вголос. Наше суспільство, на жаль, так влаштоване, що мало того, що ми не довіряємо одне одному, ми ще й погано думаємо. Зміна цього мислення – моя головна мета.
Я не можу покласти у вирок своє уявлення про справедливість.

У кожного це уявлення своє. Є певні рамки та форми, у яких знаходяться судді, ми маємо діяти в цих межах. Проте, безумовно, всі ми люди. І ми маємо розібратися у долях інших людей. Я вже неодноразово говорив, що ця частина кримінального права не вивчена, вона має багато абстракцій.

Я впевнений, що кожен суддя стикається з такою визначеністю, міркуванням та роздумами про те, чи правильно він вчинив. Коли ти призначаєш покарання і санкція статті передбачає, наприклад, від трьох до шести років. Чому три, а не шість? Чи не чотири? Чому одному три роки з випробувальним терміном у два роки, а іншому — три роки з випробувальним терміном три роки?

На це рішення крім закону та нашого внутрішнього переконання впливає особисте ставлення до життя, наша культура, поведінка. Тобто те, що формує нас як особистість. І саме тому суддя може відрізнити, як йому в такому випадку вчинити, яке призначити покарання.

Анатолій Коні має висловлювання, що людина не діє в порожньому просторі. Вона завжди поставлена у певні умови, і нам потрібно ці умови вивчити. Ми повинні з'ясувати саме ті фактори, що вплинули на це. Суду треба з'ясовувати. Але ж ви розумієте, в голову до людини не залізеш. Не можна все дізнатися.

Ми даємо фактично оцінку цій стороні складу злочину, суб'єктивній стороні, це психічний стан людини, ми даємо оцінку виходячи з її дій. Тобто все, що вона зробила, ми намагаємося оцінити, і вкласти це в судове рішення, але ми також можемо помилятися. Тобто це такий крайній шлях, і чим більше я з'ясую, чим більше вона скаже мені правди, тим більше у мене буде підстав для того, щоб винести рішення. Це все вкладається у дослідження обставин.

Не можна всіх рівняти. Вони начебто вчиняють одне й те саме правопорушення, але фактично обставини різні. Наприклад, ти прийшов до знайомого. Ти знав куди прийти, ти неодноразово бував у нього вдома і ти робиш таку погану провину — крадеш його телефон і гроші. Це не нормально!

Все це важливо з'ясовувати, щоб зрозуміти, чому людина до цього дійшла. Інша людина, можливо, не вчинила б таке правопорушення.
Якби була допомога від органів досудового розслідування, які б надавали нам більше ґрунтовної інформації про особу злочинця, ми швидше вирішували б.

Але я цю інформацію намагаюся фактично самостійно з'ясувати під час судового засідання з наявних доказів щодо людини, про яку приймаю рішення. Це обов'язок: з'ясувати й виховання, й освіту, і як на нього вплинули батьки або він виріс в умовах без батьків. Прослідкувати його життєвий шлях.

Мені потрібно це оцінити й сказати: тобі таке покарання, оскільки ти здатний вчинити так до близької людини, і я дам тобі інші книги читати. А може, там і книжки не допоможуть. Можливо він такий поганий, що йому... Ну це ж не панацея якась, це ж виняткові випадки були.

Ну це ж дурість дати читати людині, яка обізнана. Це, як правило, люди, які мають величезний досвід, як життєвий, так і професійний. І їм потрібно інше вибирати покарання, інші напрями.

Якщо всі мої вироки взяти, це у дев'яносто дев'яти відсотках суворі покарання, відповідні до обставин злочину. А є обставини, які свідчать про те, що суд має бути милосердним. Якщо людині не потрібно бути у в'язниці, то треба докласти всіх зусиль, щоб вона змінила ставлення до суспільства і до себе. Ось таку мету ми переслідуємо.

Є, наприклад, окрема стаття громадських робіт. Можна було б призначити покарання з іншим формулюванням, щоб це було на благо.

Хтось щось розбив чи викрав — нехай у тому будинку зробить щось корисне — перефарбує, вичистить, вікна замінить чи помиє. Багато такої роботи можна було б вкладати у такий вирок. У цьому полягає ідея перевиховання".

Про судові помилки

"Будь-яке рішення суду завжди є остаточним. Якщо сторона не погоджується з призначеним рішенням, є шлях оскарження: сказати, що це не вкладається у наше розуміння покарання, ми з цим не погоджуємося. Ми звичайні люди. Я можу помилятися та помиляюся щодня. І якщо багато працюєш, припускаєшся ще більше помилок. Але якщо суддя уважно вивчить справу, він не припуститься помилок. Він призначить людині те покарання, яке дійсно її може змінити.

Важливо розуміти, що в тебе влада майже як у Бога, бо лише Бог у нашому розумінні може судити. А тут тобі дали право судити хто правий, а хто не правий. Один суддя це сприймає розумно, інший може зловживати таким своїм правом. Адже це право судді, це імперативна влада судді.

Розумієте, якщо ми створюватимемо більше норм, які стримуватимуть суддів, це не принесе позитивних результатів. І зараз Кодекс досить стримувальний. Я вважаю, якщо вже надали таку владу судді, слідчому, прокурору, то треба ще більше розширювати її, а не зменшувати, але розумно розширювати. І якщо держава не довіряє цим посадовцям, то змінюйте їх, ставте тих, кому ви довіряєте.

Безумовно, судити треба дуже виважено. Якщо ти засудиш невинного це набагато страшніше, ніж якщо випустиш винного. Тому що людина тоді зневіриться в правосудді, скаже: «Навіщо я дотримуватимуся правил?». Ми отримаємо ще гіршого злочинця, аніж просто звільнений. Той вже може зрозуміти: «Більше не буду, пощастило і слава Богу». А цей скаже: «Я дотримувався правил і мене засудили ні за що». Це ж несправедливо, і ми отримаємо найгіршу людину в суспільстві.

Якщо суддя зловживатиме своєю владою, це безумовно позначиться у несприйнятті, як стороною захисту, так і суспільством. Потрібно бачити наслідки. Мені здається, треба пробувати потроху щось змінювати для того, щоб людей зробити добрішим.

Я так десь підсвідомо хотів, щоб вони зрозуміли, що ми теж можемо ставитися по-людськи до обвинуваченого чи вже засудженого, але для цього треба мати якісь підстави. Не для кожного це можна застосувати. Якщо є для цього підстави, потрібно людині давати шанс".

Про суд присяжних, тиск громадськості на суд та мирових суддів

"Юристи самі зробили так, щоб у суді все виглядало начебто дуже складно. Нічого складного тут нема. Для того, щоб зробити щось правильне, хороше, не потрібно знати багато. Потрібно знати, що таке добро та зло. Більше нічого не потрібно.

Так само і тут, звичайні люди повинні оцінити, що людина зробила, погано вона вчинила чи добре. Якщо вона вбила когось і ця громада каже, що вона добре зробила, то так і буде. Таке суспільство отримає те, що має, розумієте?

Це те, що було насправді у Віри Засуліч у XIX столітті та Коні. Звичайні люди виправдали вбивцю. Тому що вони знали, що це не вбивця, а ображена людина. Вона потрапила у складні умови та захищала інших. А стріляла вона у першого чиновника Санкт-Петербурга. Це була визначна справа, і вона показує, чому в Росії є суд присяжних, чому його обмежують у правах — бо люди почали виправдовувати.

І влада знову почала втручатися у цей процес та виводити справи з суду присяжних. Це єдина причина, чому бояться: люди самі знають, як творити правосуддя і це найкращий спосіб правосуддя, що існує у світі. Тому я безумовно підтримую суд присяжних, бо він розв'язує питання факту, а професійний суддя розв'язує питання права.

Вони лише кажуть – винна людина чи ні, а професійний суддя визначає покарання. А так вина перекладається на суддю, і люди завжди незадоволені, коли суддя ухвалює вирок під своїм кутом.

Щоб не було тиску громадськості на суд, потрібно, щоб вона розуміла, що є певні цінності, певні принципи, які не можна порушувати. Свобода — це не тільки можливість робити будь-що, це ж якась нісенітниця. Свобода — це бути рабом законів, на моє переконання.

Багато в чому нам відомо, що це відбувається за допомогою влади. Служба безпеки України та поліція мають припиняти такі порушення, цього не має бути взагалі.

Візьмемо останній випадок у Сполучених Штатах, коли поліціянт начебто вбив громадянина — темношкірого. Як там суспільство обурилося, скільки було безладів. Відбувся суд, і, я певен, на ньому були певні юридичні шорсткості.

Я трохи стежив за цим процесом і, думаю, що саме в цьому випадку система так спрацювала. Суд присяжних визнав винною цю людину і їй дали чималий термін. Я думаю, що це підриває авторитет державної влади, насамперед поліції. Там не все так просто. Можливо, це було показове покарання, можливо, на суд присяжних вплинули заворушення у суспільстві, невідомо.

Потрібно більше розбиратися. Але це один випадок, а дев'яносто дев'ять та дев'ять десятих відсотків система працює. Але в цьому випадку стався, на мою думку, збій. Суд присяжних ухвалив таке рішення, суспільство ухвалило таке рішення, що він винний, все. Нема до кого пред'являти претензій, бо ось вам дійсне рішення, суспільство вирішило цю справу. Саме суспільство із тієї громади.

Інститут мирових суддів мав бути запроваджено ще вчора. Цей суд також необхідний, як і суд присяжних. Насправді у нас це було ще за царської Росії. Мирові судді вирішували справи невеликої тяжкості та вартості позовів, і сама процедура не була складною. Такі невеликі справи щодо спрощеної процедури треба вирішувати мировим судом. Вони б розвантажили окружні суди, і ті могли б займатися важливішими справами.

Досвід усіх країн і наш національний говорить про те, що це мають бути люди з громади. Безумовно з вищою юридичною освітою, нехай буде віковий ценз та досвід. Але це мають бути люди із суспільства, яким довіряють.

Тобто люди з освітою, які щось розуміли та своїм способом життя показували, що їм можна довіряти. Вони ніколи не ображали нікого, ніколи не припускалися будь-яких помилок.

Таких людей треба вибирати, щоб вони розглядали справи про насильство в сім'ї, хуліганство, борги якихось. І прибрати церемоніальність у судах, щоб спростити все до цілком простих процедур.

Якщо будуть певні особливості у такому правосудді, я не бачу нічого поганого. Якщо в одній області або в одному районі скажуть копати картоплю, а в іншому скажуть фарбувати поруччя, що тут поганого?

Є особливості. Одні скажуть: мий пів тижня місцеву церкву і свічки перебирай, роздавай їжу безпритульним і так далі. А в іншому місті скажуть щось інше виконувати: йди до зоопарку попрацюй. І це нормально.

Таке правосуддя не повинно виходити за межі закону, але для цього є структури, які є й зараз, вони перевіряють суддів, і контролюють їх, визначають дисциплінарну та кримінальну відповідальність, ніхто цього не скасовував. Є певні стримувальні фактори, це називається система стримувань та противаг".

Джерело: Медіа-проект "Грати"