Хмельницький. Україна. Козацька держава
Російські окупанти навмисно перебрехали масштаб діяльності батька Хмеля. А проте, саме його стараннями мурувалася українська державність...
Богдан Хмельницький став одним з найпопулярніших європейських правителів середини XVII століття. Якщо ще в 1648 році консервативні монархи з насторогою ставились до одного із творців нової Європи, то вже після відомих перемог і договору із Річчю Посполитою 1649 року, який визначив кордони козацької держави та її існування, один за одним потягнулись до Богдана Хмельницького посли з усіх країн.
Як описують ті роки самі представники цих місій: до Гетьмана стояли черги із поважних послів провідних країн Європи, всі хотіли мати такого союзника. Багато в чому успіх був забезпечений не лише генієм особисто Хмельницького, але і його талантом підбирати найкращих людей.
Уся плеяда видатних героїв нашої історії, яких схвалив Гетьман: брати Виговські, брати Немиричі, Богун, Кривонос, а також менш відомі, але не менш геніальні розвідники як Лаврин Капуста, Том Ґарсон, Данило Олівеберґ й інші. Вони були інтелектуалами вищого європейського ґатунку, розігрували такі геополітичні комбінації, що у монархічних будинків Європи голова йшла обертом.
І саме тому була змінена конфігурація Європи, виникла і постала українська держава. Цікаво, що все це поважне дипломатичне представництво бувало саме тут, у Чигирині й Суботові, в самому центрі нашої країни.
Мене захоплює відкривати ті старі спогади провідних дипломатів Європи та бачити наші міста в описах рівними Кракову, Відню, Парижу тощо. Здавалось незрівнянні речі, але не тоді коли геній, сила і наполегливість творять велику історію.
Як було тоді з діяннями великого Богдана, що навічно уславив Чигирин — як столицю і Суботів — як особистий маєток Володаря (таке собі Фонтенбло, Віндзор тощо). Яскраві свідчення про ці міста і самого Гетьмана залишив посол Венеційської Республіки Альберто Віміна, який у 1650 році побував в цих двох столицях української держави і писав про переговори з Богданом Хмельницьким та іншими представниками козацької старшини.
Найбільш цікавими й інтенсивними були стосунки держави Хмельницького зі шведами. Дає багато інформації Звіт Лізолі з 1656 року Гетьманові було ясно, що польські посли окрім пустих і до нічого не зобов'язуючих обіцянок та висловів подяки не пропонували ніяких конкретних пропозицій відносно незалежності української Держави.
Хмельницький зрозумів, що трапляється добра нагода розправитися з Польщею й у тій цілі висилає до шведського короля свого посла в особі ченця Данила, активну роль в них починає грати Юрій Немирич. Вістка про прибуття українського посла до шведського короля та його переговори зі шведами викликала у Відні занепокоєння, а ще більше у Варшаві.
Поляки добре розуміли, що союз Хмельницького скріпить шведську армію. Так, Варшава як і Відень постановили поробити заходи, щоб до такого союзу між козаками і шведами не допустити.
Коли ж у вересні до шведського короля прибув ігумен Данило з повноваженнями від гетьмана і молдавського воєводи, Лізоля завважив, що шведи досягнули великого прогресу у українсько-шведських переговорах. Вони відправляли до козаків свого представника Якоба Тернешільда, він мав їхати разом з Данилом.
Їхали із виробленою інструкцією для його посольства від самого короля, а кілька днів пізніше вже був проєкт договору з козаками. Одну копію вислано до Семигороду Велінґові, що мав їхати як найскорше до Чигрина і самому робити справу.
Інструкція окреслена широко і дає богато цікавого для сучасної політичної ситуації. Насамперед послам доручалося висловити всяке визнання шани й доброзичливости до Гетьмана і війська від шведів, спеціально для тих засторог від польських інтриг, що були передані через Данила.
Король шведський мав їх на увазі в своїх відносинах з поляками і протягом всієї війни не погоджувався на ніякі польські пропозиції, що мали бути на шкоду козацтву і навіть на повне знищення його, — хоч як поляки силкувались його на ці ідею подвигнути. Ключовим пунктом в цих інструкціях шведського короля, які мали зацікавити Хмельницького (і таки зацікавлять, бо 1656-1657 роки пройдуть під домінуванням провідної ідеї його союзу зі шведами):
Наприкінці грудня 1656 – січні 1657 років в Україні перебувала шведська делегація на чолі із послом Готгардом Веллінґтоном; опис цієї подорожі зробив член цього посольства Карл Гільдебрандт у 1668 році. У нас бували посланці Лілієкрон, Ґарсон і інші, які намагались порозумітися з Виговським.
У цих переговорах ключовою стала справа «Руси до Висли», було навіть посольство Дорошенка до шведського короля. Козаки вимагали від шведського короля гарантій, щодо їх безперечного права на всі землі Червоної Руси до Висли. Вони резонно питали: «Пощо Шведам сі широкі области, котрих козаки добиваються від Польщі в сатисфакцію, і як вони їх думають обороняти».
Франц Шебені двічі побував у той час в Україні — першого разу як міністр семигородського князя Ракоці він був посланий на переговори до гетьмана
Хмельницького. В його щоденнику зазначено, що 14 липня 1656 році він був в Умані у полковника Ханенка, а 20 липня сам гетьман прийняв посла в Чигирині.
Другий раз Франц Шебені був у Чигирині від 20 червня до 16 серпня
1657 року разом із посольством шведського короля, яке очолював камергер Лілієкрон. У своїх «Записках» автор подає цікаві відомості про зовнішньополітичну діяльність українського уряду.
Все це було буденністю козацької держави, яка рішуче впливала на європейський устрій та відстоювала кордони української держави і саме право її існування не як об'єкта, а як суб'єкта міжнародної політики. У таке зараз важко повірити, але дещо схоже ми можливо досягнемо і в майбутньому, якщо отримаємо колись правителів рівних чи близьких до генія Богдана Хмельницького.
У лютому-квітні 1657 року в Україні перебував архієпископ Петро Парчевич, за національністю болгарин, який був послом від австрійського цісаря до гетьмана Богдана Хмельницького. В його реляціях, які були записані секретарем Христофором Маріяновичем, є згадки про зустріч посольства у Суботові й переговори в Чигирині.
При цьому автор зазначає досить активну зовнішньополітичну діяльність гетьманської адміністрації: «Під той час поз'їздилась до гетьмана сила послів: від шведів і Ракоці (Семигород) по двічі. Від Турків двічі, від Татар двічі, з Молдавії тричі, з Валахії тричі, від польської королеви один...».
Зрештою, можна сказати, що з початкових позицій, коли новостворену козацьку державу вважали своєю легкою здобиччю і хотіли знищити ледь не всі сусіди: від поляків, литовців, московитів, татар, османів, молдован до представників Трансильванії, угорців тощо. Богдану Хмельницькому вдалося силою дипломатії та шаблі домовитись із більшістю з них.
Він укладав військові союзи, вести складну дипломатичну гру і намагатись за таких складних умов не лише вижити, але і відстояти право його держави існувати. Непересічний талант великого полководця і державника мав результатом посталу українську державу.
Окремо винесу у згадку про те, що династичний союз із Молдовою 1653 року — це без перебільшення найгеніальніша геополітична комбінація великого Богдана, батька нашого Хмеля. У цьому і є велика сила особистості гетьмана, стратега з візіонерським мисленням, яких нині так бракує сучасній Україні.
