Країна Героїв, влада негідників та убивць

На жаль, Герої, що проливають кров на передовій, виявляються зовсім непотрібними своїй владі, яка масово кидає їх напризволяще

Коли країна опиняється на краю прірви, а її територію шматує підступний ворог, життєво необхідною стає наявність мужніх синів і доньок, які ладні ціною власного життя виборювати суверенітет та майбутнє свого народу. На жаль, Герої, що проливають кров на передовій, виявляються зовсім непотрібними своїй владі, яка масово кидає їх напризволяще.

Сьогодні журналісти «Останнього Бастіону» провідали пораненого воїна ЗСУ, який розповів про страшні реалії сьогодення. Микола Москаленко, майже у перші дні повномасштабної війни пішов до армії та в одному із запеклих боїв дістав поранення, тож перебуває у полтавській лікарні. В наслідок важкої травми війна для нього скінчилася, але залишилися болючі спогади та усвідомлення того, що безліч наших вояків, покинуті владою.

- Пане Миколо, розкажіть, як Ви потрапили на передову?

Я виріс на землі, займався бджільництвом та мріям створити родинний бізнес. В мене на пасіці було майже сто вуликів, тож перспективи видавалися вкрай яскравими. Але потім неочікувано наступило 24 лютого, яке змінило усе… Я одразу пішов до військкомату та записався добровольцем у Полтавську тероборону. Мене поставили головним сержантом взводу. Періодично змінювали дислокацію по різних районах Полтавщини.
Потім перевівся до розвідувального взводу, оскільки прагнув виконувати справжні бойові завдання. Якось соромно було ходити в тилу у військовій формі, коли знав, що треба захищати державу на передовій.

У листопаді вирушив до Харківської області в Олександрівку, де періодично виникали локальні сутички, але глобальних боїв не було. Далі переїхали на Сумщину, де склалася подібна ситуація.

У грудні потрапили під Соледар, у якому велися справжні масштабні бойові дії. Усі солдати були добровольцями з лютого, гарно мотивованими, але підготовка залишала бажати кращого.

По документах все мало чудовий вигляд, але насправді якщо по п’ять патронів випустили на стрільбах, той те добре. Деякі взагалі перший раз взяли у руки гранати тільки перед початком бойових дій. Мені пощастило, що я потрапив до розвідувальної роти, де командир дійсно переймався підготовкою солдатів.

- Як Ви дістали поранення?

Ми утримували пригород Соледару, що має назву Соль. Нас жорстоко атакували кацапи. Наші війська зайняли посадку за селом. О п’ятій ранку вороги розпочали мінометний обстріл.

Кількість поранених з нашого боку стрімко зростала. Ми як могли відправляли їх у тил. Поступово нас залишилося четверо і ми були оточені з усіх боків. Кількість русні у рази перевищувала нашу. Ми трималися до останнього, а коли вирішили відступати, такої можливості вже не було. Шлях залишився один — через поле. Але пересуватися довелося відкритою місциною. Нас несамовито обстрілювали. Одна з куль потрапила мені у коліно. Хлопці мене не покинули, та під руки допомогли дістатися до тилу.

Що хочу зазначити — безглуздість та небезпеку пропагандистських лозунгів про те, що росіяни нікчемні та не вміють воювати. Насправді вони гарно підготовлені, озброєні до зубів та чітко координують свої дії. Російські війська ніколи не шкодують боєкомплекти, виходячи на позиції, буквально поливають нас кулеметною зливою. Ми на початку, наслухавшись цих нісенітниць, значно недооцінили ворога, про що швидко пошкодували. Тож краще розповідати людям правду, вберігаючи наших солдатів від прикрого розчарування, готуючи їх одразу до того, з чим вони стикнуться на передовій.

- Наскільки взагалі українська влада підтримує ЗСУ?

Відчувається підтримка та турбота з боку волонтерів, проте не влади. Без них хлопцям було б дуже важко. Саме завдяки ним військові можуть отримувати такі необхідні знаряддя. Якщо ж просити про це державу, то можна не дочекатися.

Зараз мережею поширилися відео від хлопців з передовою, які звертаються до президента та командування з проханнями надати ту чи іншу підтримку. Це не фейк чи проросійська пропаганда. Нам дійсно не вистачає коптерів, тепловізорів та іншого обладнання, що ми отримуємо виключно завдяки волонтерам, хоча б мала це нам давати держава. Росіяни, навпаки, оснащені усім необхідним, що значно ускладнює роботу ЗСУ.

Українці мають захищати свою державу, але влада повинна забезпечити гідну підготовку та оснащення кожного бійця, а не кидати людей як «гарматне м’ясо».

Вкрай обурливо зустрічати у новинах інформацію про відпочинок різних речниць, помічниць й інші корупційні скандали. Можу сказати одне, хай тільки закінчиться війна і армія може спитати потім з нашої влади за усі ці моменти.

- Як Ваші рідні поставилися до Вашого рішення відправитися на війну?

Мама досі про це не знає. Я сказав їй, що випадково зламав ногу, тому й у лікарні. Дружина все знала та дуже хвилювалася, проте прийняла мій вибір.

- Що можете сказати про жінок на війні?

Їм важко там і я вважаю що війна — це не місце для жінок. Хоча інколи є винятки. Наприклад, знаю одну 21-річну дівчину, яка була у лікарні медичною сестрою, а з початком війни пішла на фронт. Зараз вона з пораненням перебуває у медичному закладі Краматорська. Вона постійно рвалася на передову, хоч ми її й відмовляли від цього. Я її називав «донькою», оскільки за віком вона мені годиться у дитину.

- Як Ви та інші вояки ставитесь до картин звичайного життя у Facebook та Instagram, коли люди виставляють світлини з відпочинку та розваг?

Абсолютно нормально — життя продовжується. Ми ж не для того воюємо, щоб ви тут з розуму сходили. Просто у всьому має бути міра. Коли, наприклад, хтось з Дня народження світлину виставив — то одне. Коли військовозобов’язані речниці демонструють, як вони у Франції чи Таїланді гарно відпочивають — то інше. Хлопці також мріють про те, що війна скінчиться і вони повернуться до своїх родин, друзів, будуть відпочивати та проводити активне дозвілля.

- А як ставитеся до мови?

Більшість армійців перейшли на українську, хоча й досі є російськомовні хлопці. Коли над головою свистять кулі та поруч розриваються снаряди, зовсім не важливо як розмовляє твій побратим. Дійсно, правильно розмовляти державною мовою, але я вважаю, що наразі це питання не настільки актуальне. Воно тільки розділяє людей, які мають бути максимально єдиними. Був у нас командир взводу, який розмовляв виключно російською, але він був нам у рази дорожчим від якогось чоловіка у вишиванці, який кричить «Слава Україні», знаходячись за тисячу кілометрів від фронту.

- А що можете сказати про боротьбу з пам’ятками?

Ви знаєте, з цього приводу моя думка змінилася після початку війни. Коли ще зносили Ленінів раніше, я вважав що то дурня. Краще було б залишити ті пам’ятки на згадку майбутнім поколінням, але розповідати про них правду, а не російські наративи. Тепер же, коли почався повномасштабний наступ рф, я підтримую цю ініціативу, оскільки не хочу, щоб «культурний» спадок загарбників паплюжив нашу землю.