Міф про блокаду Ленінграду
Події 1941-1944 у «колисці» Жовтневого заколоту свідомо перебільшені Кремлем. Мета очевидна: вплинути на настрої західного суспільства.
Ініціатор нападу на Фінляндію у 1939-му році, ідейний більшовик Андрєй Жданов досі викликає конвульсії у тих, кому вдалося вижити під час Другої світової війни у Ленінграді (нині Санкт-Петербург — прим. ред.). Саме цей поплічник Іосіфа Сталіна призвів до явища, відомого з підручників історії як блокада.
Наперекір усім старання совєцьких прокурорів, звинувачення у блокаді Ленінграда було знято із Німеччини на Нюрнберзькому трибуналі. Але, якщо нацисти не винні, то хто ж тоді прирік на загибель 700 тисяч містян колишньої імперської столиці та чи стільки було жертв насправді?
Красномовною відповіддю є спогади очевидців, які пройшли пекло й до тепер здригаються від згадки про блокаду. Однією з тих, кому вдалося вижити, є Ніна Івановна Спірова, котра працювала в елітній крамниці на Невському проспекті, де виноград, яблука, ковбаси та шоколад у голодний час видавалися людям зі спеціальними книжечками.
«Жахлива була зима. (Починає плакати). На вулицях усюди лежали трупи: переважно людей, тварин відразу збирали. Бачила на власні очі, як з одного небіжчика них, яки не встиг охолонути, хтось зрізає шматки м'яса. Сама я ледве пересувалася містом. Допомогла наша сусідка, вона завідувала відділом в «Єлисеївському» універмазі. Тоді він називався «Гастроном №1», колишній «Торгсин».
У серпні 1942-го мені виповнилося 16, сусідка взяла мене за руку та привела до своєї директорки Марії Іванівни Іванченко. Її секретарка подивилася на мене і так зневажливо:
– Маріє Іванівно, навіщо її брати, вона ж завтра помре!
– Нічого, виходимо, не зляже від голоду!
Як бачите, їхні слова справдилися. А все тому, що під час блокади в «Єлисеївському» не було ніякого дефіциту товарів. Прилавки, для партійців, чекістів та інших чиновників, насправді ломилися від продуктів.
Я на власні очі, і то лише раз, бачила, як партійна номенклатура зі спеціальними книжечками отримувала у голодну зиму 1941-1942, а особливо наступну, — виноград, яблука, ковбаси та шоколад... У той час, як інші жителі, вмираючи від голоду, виробляли військову продукцію для постачання на велику землю», — згадує минуле Ніна Спірова.
Опубліковані у 1990-х роках офіційні дані щоденних витрат продуктів на Ленінград уже у 2000-2010-х спробували засекретити, щоби, зі слів путіна, «не травмувати незручною статистикою очевидців трагедії». Нескладно розрахувати, скільки потрібно для отоварювання всіх карток на кожен день по кожному виду продуктів.
Як стверджує петербурзький історик Євгєній Балашов, приблизно з 2,8 мільйона осіб цивільного населення блокадного міста було від 300 тисяч до 500 тисяч привілейованих жителів, навіть у найголодніші місяці, грудень 1941-го — січень 1942 року. Крім убогої норми за картками вони отримували ще серйозну норму продуктів, і жоден із таких людей не повинен був померти з голоду, оскільки ще мусив прислужитися партії.
«Це кожен 5-7-й мешканець міста, і представники партактиву, і працівники основних підприємств та установ. Причини такої селекції зрозуміти можна, але скажу виразно: у місті було достатньо продуктів, щоб урятувати від голодної смерті всіх. Однак керівництво міста так розподілило продукти, що та частина населення, яка була на спецпостачанні, отримувала у п'ять із лишком разів більше продуктів, ніж утриманці, діти та оборонці.
З доступних мені архівних даних з'ясувалося, що за нормами забезпечення, чисельний склад Ленінградського фронту та Балтійського флоту становив близько 660 тисяч осіб. І ніхто з них, на відміну від «червоної охранки», не отримував ні м'ясних котлет, ні навіть м'ясних бульйонів. За статистикою, лише третина всіх карток були робітниками, тобто тими, за якими видавалося 250 грамів хліба, а за рештою — 125 грамів», — прокоментував медіаагенції «Останній Бастіон» події 80-річної давнини історик Балашов.
Окремо варто навести спогади Ніколая Алєксєєвіча Іванова, чиєму дідові також довелося побачити всі жахи перебування у місті на Неві під час Другої світової війни. Проте у блокаді звинувачуються не німці з фінами, а якраз совєцький режим.
«Мій дід закінчив свою успішну кар'єру незадовго до мого народження. А виною тому стало не його небажання, проте неможливість далі мовчати. Він утомився постійно мовчати, і почав дуже багато розповідати про те, як у часи СССР люди боялися думати. Він почав розповідати правду про війну. Страшну огидну правду, від якої кров стигла у жилах і просто ставало страшно. При цьому він не розповідав нічого особливо кримінального. Просто історії з життя, з яких мені особливо запам'яталися його розповіді про «заблокований німцями» Ленінград.
Він прямо казав: жодної «блокади» з боку німців, а тим паче фінів, ніколи не було! До міста вільно доставлялися військові, боєприпаси їжа і навіть такі небачені вишукувані страви, як тістечка. Мало того, поки сотні тисяч «блокадників» перетворювалися на схудлі подоби людей, його приятель-постачальник хвалився тим, що «самотужки знищував несвіжі прострочені тістечка, які відмовилися їсти пани-комісари»! Він, цей постачальник, до сліз усміхався, розповідаючи про гори золота, діамантів та інших цінностей, які зміг виміняти на хліб!
Хліб, який він також знищував, якщо не встигав обміняти. І все навіщо? Щоби не порушувати наказ! Наказу, який проголошує, що інформування населення мого рідного Ленінграда про справжній стан справ було найсуворіше заборонено. Місто банально задушили, як свого часу задушили Україну — влаштувавши Голодомор», — невтішний у своїх думках Ніколай Іванов.
