Мінливий фронт тримається на міцному тилу, який має розуміти свою важливість
Окупанти б'ють точно, професійно і кваліфіковано. Б'ють так, що не підповзти до наших поранених і вони просто стікають кров'ю "на нулі"...
Думав, що я так надсадно ригаю від контузії. Але ні, просто після чергового бойового виходу подивився новини, виявляється, у нас – "усе добре" і ми "майже перемагаємо".
У мене на немитих руках кілька діб підряд сиділа кров поранених і тих, хто вже на щиті, – вирвані щелепи, пробиті животи, рвані боки, посічені ноги та руки, не говорячи про кульові... Відморожені пальці ніг, руки, що вже не могли заряджати магазин, пучки не чули патрон.
Уявіть, 3 доби без сну, на землі, без води – ми гризли лід з обрізаних пляшок. Адреналін дуже сушить, а по нам працювало практично все крім фосфору.
Б'ють точно, професійно, кваліфіковано; б'ють так, що ти не можеш навіть підповзти до поранених і вони просто стікають кров'ю і швидко завмирають. Російські нелюди переорюють артилерією посадки, поля, роблять це методично, планово і зі знанням.
Коли скинули з дронів, я бачив, наче у повільному кіно, що в окопі, за 2 метри від мене, вони займаються і вибухають. І я живий, а два молодих парубки – 21 і 23 років – хриплять під моїми ногами у по-східному чорній ночі й ти вже нічого не можеш зробити, нічого.
А перед виїздом ти говорив з ним про щось там, у них була хороша пацаняча бравада, сильний стрижень, я не чув, щоби вони колись на щось нарікали й завжди лізли в саму серцевину... Їм би тільки жити починати!
Після відбитої атаки власноруч витягував їх з окопу, поклав і вони лежали з відкинутими головами біля незібраних соняхів, що завмерли з насінням всередині своїх лиць як метафора вбитої потенційності. І голос керівника операції звучав чисто, рівно, без стрибків хвилювання: «Парні, позицію нужно удержать».
Ти чув його і ставало на серці рівно – хтось там думає про тебе, ти не самотній у цій промерзлій навіки ямі, підтримує артою, коли вже не вмоготу. Ти його ніколи не бачив, але після двіжу хотів підійти й познайомитися, і тільки, а його рація замовкла – "200".
Зараз, коли я пишу це під крапельницею, дивлюся в облуплену стелю імпровізаційного шпиталю. Саме зараз, зараз і тепер когось тягнуть живого чи вже ні, прихиляються від прильоту, чи до мозоля тиснуть на гашетку кулемета.
Зараз! Мені іноді просто хочеться лягти, покласти десь голову і почекати, коли "вагнеровці" зайдуть сюди, подивитись, як пітушитимуть у темних кутках цих дуболомних тилових оптимістів.
Зараз, як ніколи, слід бути уважним до війська, до його запитів, бо у багатьох втома наклалась на втому і так багато разів. Втома вже стала твоєю сестрою, треба сконцентруватися ВИКЛЮЧНО на перемозі, не розслаблятися і пхнути до крайнього.
Зараз тут – м'ясорубка, і це не метафора, наче 10 раунд боксу, де перемогу забере витривалий, але вся команда має працювати на це. Цим парням не потрібно розповідати про патріотизм і дух нації, бо вони і є втіленням цього, ще й можуть позичити, у кого малувато, їм не треба відчіпного "тримайтеся", чи "молимося за вас".
Треба антидронові пушки, мавіки, машини, всі інструменти, якими можна двохсотити. Це не проханням про допомогу, хочу, щоби ви розуміли: нема перекосу у перемогу, а є дике, осатаніле і люте рубалово, де вже ніхто ні на що не зважає, а годує війну жирною смертю.
Автор – Богдан Пастух, фронтовик Збройних Сил України, літературознавець, критик, кандидат філологічних наук
