«Новий Ізраїль», або як українців зомбують мультикультурною толерантністю

За роки незалежності наша політика була лише інструментом у руках олігархів. Саме вони вирішували, куди йти Україні – в Європу чи в росію.

Мабуть, уже всі знають, хто представлятиме Україну на Євробаченні-2023. І багато хто вже бачив опуси наших ура-патріотів із символом нації у нікнеймах про те, як же це круто, що весь світ побачить, яка Україна толерантна.

Особливо смішно це виглядає на фоні перемоги "Калуша". Жах! Це ж скільки людей повірило в методичку критичної расової теорії, самі того не розуміючи, але це не дивно і трапляється далеко не вперше.

Так само було з фемінізмом і ґендерною ідеологією, чий бум припав на постмайданний час (а саме, після 2014 року – прим. ред.). Українські панянки так само сліпо перейняли проблематику західних країн та повірили у тисячолітній гніт патріархату; патріархат у постсовковій Україні, так, це дуже цікаво.

Нині ж українська так звана "прогресивна" публіка, наситившися проблемами жіночих умів, радо переспівує щемливу історію про системний расизм і білий супрематизм. Дуже актуальна для України тема, особливо під час війни, але це симптом.

Ця сліпа віра у слова лівацьких проповідників зумовлена, на мій погляд, кількома причинами. Перерахуємо їх нижче по пунктах:

• Відсутність політичної культури.

За роки незалежності наша політика була лише інструментом в руках олігархів, не маючи жодного ідеологічного забарвлення та стратегічного плану. Суцільний популізм та відпрацювання грошей (як олігархів місцевого розливу, так і західних донорів) створили таку політичну екосистему, в якій могли вижити лише пристосуванці.

Ідейні люди, якщо і потрапляли в це кодло, розчаровувались та йшли. Така політична пасивність України підготувала чудовий і пухкий ґрунт для безболісного насаджування ідеологічних конструктів з усіх боків.

• Незнання історії.

Не лише своєї, а й світової. Зрощені постсовковою школою діти не навчені мислити та аналізувати, адже нас вчили лише зубрити "правильні" відповіді та не ставити зайвих питань.

Історія є важливою дисципліною для життя держави, а відсутність розуміння історичного процесу та висновків із помилок наших предків обрубує нам можливість подальшого розвитку, бо ми наступаємо на ті самі граблі. Щобільше, це незнання унеможливлює розуміння контекстів.

• Меншовартість.

Що б не казали, але українці й досі не можуть позбутися цієї проблеми, а тому будь-які західні віяння сприймають із захопленням. Це напряму пов'язано із систематичним занепадом культури часів незалежності й також залежність від російського інфопростору, в якому домінував образ хохла, який нічого з себе не представляє.

Звісно, Революція гідності почала нові процеси, які долатимуть ці проблеми, а повномасштабна війна їх прискорила. Однак, ця швидкість і додає складності.

Чому? Ну, бо деякі аспекти потребують тривалого і глибокого пропрацювання; але маємо, що маємо...

Тому у цій ситуації дуже важливо обривати ці тренди бодай на своєму індивідуальному рівні у колі свого спілкування. Рене Ґенон писав, що «сучасний світ неможливо змінити, але ти принаймні не маєш погоджуватись з наявним станом речей», – так от, наша війна таки дає можливість щось змінити й цю можливість необхідно вхопити!