ОПУ і МОН чхати на українську малечу Донбасу та Криму
Зе-влада не замислюється над тим, що буде після деокупації Півдня та Сходу. А дарма, бо там мешкає понад 1 мільйон змосковщених українців.
Рано чи пізно Україна поверне "старі" окуповані території. Чи ви задумувалися, що там нас зустрінуть майже мільйон дітей і підлітків, більшість з яких ніколи в житті не вчилися за українськими програмами і вже 9 років не читали жодної книги українською?
Що ж робити? Завезти туди свіжонадрукованих підручників українською означатиме зупинити освітній процес, навіть якщо вчителі негайно вдягнуть вишиванки.
Не знаємо, як на Донбасі, а у Криму і до 2014 року з 600 шкіл була лише одна україномовна і 6 двомовних. Їх, природно, вже не залишилося, як і уроків мови в решті закладів.
Про дорослих, очевидно, не йдеться. Але діти навряд чи прочитають україномовні підручники.
Літературу російською після 2014-го теж певно слід вилучити з обігу (а деякі книжки – випущені ще й до того). Але є чим її замінити в освітньому процесі?
Чи існує програма поступового переходу російськомовних шкіл на українську, план перепідготовки вчителів? Українські підручники російською мовою ще друкуються – хоча б на перші роки; чи буде як завжди – і ми подумаємо про це завтра?
Щоби не відповідати кожному з 10 оптимістів, які постійно покликаються на досвід українських дітей в Європі. Скажу, як є: там невелика кількість наших потрапляє у повне мовне занурення серед вчителів та однокласників, там є підручники і методики – те все, чого у нас тупо нема.
А ще наші діти прямо зацікавлені вивчати чужу мову. Тоді як на старих окупованих територіях можливий свідомий опір українізації – не забувайте про це.
Автор – Сергій Громенко, кандидат історчиних наук і громадський діяч
