Отримати притулок у Фінляндії можуть ті, хто не становить небезпеки для Кремля
До 24.II.2022 українці були «людьми третього сорту» для фінів. Ситуація стала змінюватися лише тоді, коли РФ знову взялася чинити геноцид.
Кореспондент інформаційної агенції «Останній Бастіон» поспілкувався з політичним мігрантом із проукраїнськими поглядами, якого крім російських спеціальних каральних служб переслідують ще й фінляндські поліціянти.
У цій третій, і фінальній, частині (попередню читайте тут) інтерв'ю-розслідування Андрєй Романов підсумував свою багаторічну боротьбу та розповів, як влада Суомі насправді ставиться до біженців і дисидентів із РФ.
– Чи відомі Вам подібні судові процеси проти інших регіоналістів, самостійників та борців із російським режимом на території Суомі?
– Почну з 2014 року, щоби читачі затямили, як фіни ставляться до російських мігрантів і українських біженців, як розподіляють їх за критеріями, за категоріями: «свій-чужий». Саме у Гельсинкі, у таборі для біженців, у 2014 році, знаходилася пара нетрадиційної сексуальної орієнтації із Санкт-Петербурга. Вона попросила притулок у фінської влади, нібито її сильно утискали на батьківщині. Цим содомітам у Суомі допомагали фінські правозахисні організації, про них писали у провідних фінських ЗМІ. А всього лиш — їх у рідному місті звільнили з роботи та написали погрози на дверях будинку, де вони жили. Тому влада Суомі без проблем і розслідування надала цій парі притулок.
Натомість активістам із російських регіонів, хто не має відношення до ЛҐБТ-спільноти, хто втік від путінської репресивної машини, але не входить до московсько-пітерської опозиційної тусовки, навіть із доказами про переслідування не дають притулку. Імміграційна служба Фінляндії нам часто відмовляє, написавши звичайну відписку: «Ви можете переїхати в інше місто, і там вам нічого не загрожуватиме».
В іншому таборі для біженців, у населеному пункті Оравайнен, куди ми пізніше переїхали, просила політичний притулок (і згодом його отримала) чеченська співачка Ліза Умарова. Про неї навіть російське ліберальне телебачення «Доджь» знімало пафосний сюжет. Тоді її курувала та захищала у Фінляндії проросійська правозахисниця, яка підтримує «русскій мір» Оксана Чалишева. Вона й у табір для біженців приїжджала, коли треба було Лізі Умаровій. У тому ж таборі з 2015 року знаходився і карельський самостійник, політичний біженець, активіст організації «Stop occupation of Karelia» Тімур Гартманн-Шуттієв. Він просив політичний притулок як Ліза Умарова, але тоді не було поряд з ним ні Оксани Чалишевої, ні російських, ні фінських журналістів, хто міг би йому допомогти у цій справі.
Кремль дозволяв фінам давати притулок лише тим, хто не становив небезпеки: чеченцям, вибірково активістам ЛҐБТ-спільноти та вірянам, скажімо, переслідуваним «свідкам Єгови». Тоді Чалишева у неприємній формі шпетила фінів і шведів, усіх тих, хто працював у таборі й нібито порушував її права, і права її дітей. Про це багато ходило розмов... У тому ж таборі були найбеззахисніші й ті, кому масово відмовляли у наданні політичного притулку — це жителі російських регіонів та українці, які втекли від війни. Але про них ніхто не писав, не говорив. Тим більше ніхто їм не допомагав.
Фіни тоді відкрито показували, на чиєму боці, кому вони служать і робили все, що скаже східний сусід. Чеченцям на той час, єдиним з уродженців РФ, масово давали посвідки на проживання в Європі, причому, як із дозволу Рамзана Кадирова, так і особисто Владіміра Путіна. Москва вже тоді чеченців, як і фінів, включила у свій харчовий ланцюжок і добре їм платила за дружбу, натомість забираючи всі ресурси у жителів інших неросійських регіонів, у тих, кому випала доля народитися у путінській Росії й жити під окупацією. Москва фактично завалювала грошима кадировську Чечню та Фінляндію. А якщо ви від'їдете на 200 кілометрів від Москви та подивитеся, як живуть люди в Удмуртії чи Мордовії, за Уралом чи Калмикії, а потім одразу попрямуйте до Грозного, то повірте, у вас буде дуже сильний контраст; впадатиме у вічі різниця життя між кадировцями, панами Чечні, та іншими жителями Росії.
Вже на той час фіни своєю поведінкою показували, що ми — регіоналісти та самостійники, які не з Москви та не з Санкт-Петербурга — для них «люди третього сорту», як і українці. На першому місці у них завжди власне фіни зі шведами, на другому — мусульмани (сомалійці, афґанці, іракці, чеченці, сирійці) й усі ті хто приїхав до Фінляндії заради отримання соціального пакета разом із російською опозицією та ЛҐБТ-активістами. Навіть сьогодні фіни найбільше відмовляють у політичному притулку мешканцям того ж Уралу, Сибіру чи Сахаліну. На найактивніших заводять карні справи, а до деяких навіть застосовують каральну психіатрію. Все як на Росії. Фінляндія — це поліційна держава, а Гельсинкі — це проросійська клоака, набита російськими резидентами та проросійськими фінами.
Нещодавно фіни порушили кримінальну справу проти позасистемного російського опозиціонера, уродженця Вологди Олєга Алієва. Сьогодні всі про це мовчать. Він відомий тим, що у 2014 році самостійно приїхав до України. Виступав проти захоплення Криму, був волонтером, боровся проти російських загарбників на Сході України. Олєг після приїзду до Фінляндії у 2017 році запросив політичний притулок. Весь цей час йому відписували відмови з імміграційної служби, а на початку 2022 року його навіть хотіли депортувати на Росію. Лише повномасштабна війна проти України зупинила цю ганебну справу. І ось фіни, щоби остаточно не давати йому політичного притулку, завели на нього карну справу. Підставили його, щоби він несвідомо порушив закон Суомі, а потім його засудили.
За версією фінів, Олєг прийшов на співбесіду до імміграційної служби із ножем і там став ним розмахувати. Маю сказати, за 6 років, що він перебуває в таборі для біженців, у нього випало багато зубів, протезування йому не роблять. Щоби йому пережовувати великі шматки їжі, доводиться користуватися ножем: він дрібно розрізає їжу, потім її кладе до рота і повільно пережовує. Ось на цьому його й підловили фіни. Викликали до імміграційної служби й сказали, щоби він узяв із собою їжу. А побачивши в його руках ножа, коли він різав їжу, викликали поліцію і завели на нього карну справу. Звинуватили його у порушенні фінського закону, щоби далі продовжувати відмовляти у наданні притулку й у решті — депортувати на Росію. При тому, що обвинувачем на суді у нього була пані Еліса Р. — фінська дама, фертильного віку. Вона стала головним обвинувачем як у мене, так і в нього.
І ось ще один випадок, про що не говорять і не пишуть у Фінляндії. Мовчать про це й російські опозиційні ЗМІ. Фінські та російські правозахисники не працюють у таких справах. 18 січня 2023 року у місті Оулу було застосовано каральну психіатрію щодо біженця Віталія Тарасова за його публікації у соціальних мережах. Він просив Джозефа Байдена евакуювати його з Фінляндії, тому що протягом трьох років фінська влада відмовляла йому у наданні притулку з надуманих причин, психологічно на нього тиснули, намагалися його насильно депортувати на Росію. Вина Віталія полягала лише в тому, що він приїхав до Фінляндії просити політичного притулку, що він виступав проти путінського режиму, намагався вести активну опозиційну діяльність.
Тепер ми бачимо, що Фінляндія за слова у мережі застосовує каральну психіатрію, копіюючи свого східного сусіда. Насильницьким шляхом, поміщаючи активіста до психіатричної клініки, де його кімната більше схожа на камеру, ніж на санаторій-профілакторій. Можна було б цей випадок пропустити, читаючи деякі дописи Віталія і звинувачуючи його у запаленому розумі, власних химерних фантазіях, але тиск фінської влади на російських політемігрантів, регіоналістів і самостійників став уже систематичним. Після перебування у психіатричній клініці Віталій Тарасов утік із Фінляндії, але швидше за все його повернуть назад, адже йому ніхто не допомагає, а фінська Поліція безпеки та фінські лікарі знову його запроторять до клініки, щоби кінець-кінцем таки видати Росії.
– Чесно кажучи, змальована Вами ситуація аж ніяк не надихає на подальшу боротьбу. Та попри все, чи маєте зараз плани на майбутнє?
– Зізнаюся, я вже давно намагаюся не заглядати у майбутнє, тим більше не будую планів. 2005 року я вступив у партію «Родіна» у рідному Магнітогорську, повірив їхнім агітаторам. З того моменту і розпочалася моя громадсько-політична діяльність, яка триває по нині. Там я познайомився з ветеранами, із працівниками Магнітогорського металургійного комбінату. У той час я ще не знав, що за 9 років нашої спільної боротьби ці люди стануть для мене рідними й багато чого мене навчать.
Кожного з них я назвав би людиною з великої літери. Таких людей більше ніде не зустрічав. Тоді ми створили Комітет ошуканих акціонерів ВАТ «ММК», а потім — Міську робочу громадську організацію, незалежну робочу профспілку «Захист Магнітогорського металургійного комбінату та його дочірніх підприємств», Спілку ініціативних груп міста Магнітогорськ. Виступали проти Путіна і найвпливовішої людини міста, доларового мільярдера, олігарха Віктора Рашнікова. Він — друг Путіна, який потрапив під санкції ЄС і США.
Із відтоді минуло 17 років, багатьох ветеранів немає серед нас, але їхня справа продовжує жити, їхні слова, вчинки залишаються затребуваними в моєму рідному місті. Чи міг я тоді будувати такі плани на майбутнє? Звісно, що ні. Наш концептуальний розум не може дати точної відповіді, тим більше все правильно прорахувати, коли попереду багато невідомого.
На той час я не думав і про еміграцію. Для людини з бідного регіону отримати політичний притулок у Європі вкрай складно, тим більше без «блату» реалізувати себе в опозиційній детальності. Стати відомим не лише у себе в місті, а й на Росії, в Україні та Європі, щоби про тебе мовчали, але продовжували з тобою боротися вже фінськими руками. Якщо все це прийшло у твоє життя, а прорахувати це просто неможливо, — значить, ти справді на своєму місці, займаєшся тим, чим ти маєш займатися у житті.
Знайти себе у житті – ось, що для мене було найголовніше. Це і були мої плани на майбутнє, як бути вільним, незалежним, допомагати людям... А у Фінляндії, коли я бачив, як фіни нас усіх російських дисидентів, хто втік від путінських репресій, обливають брехнею і брудом, допомагають Путіну та економічно зміцнюють Росію, хоча вже тоді йшла війна проти України, а російська армія вбивала українців, ось тоді для мене стало головною метою — не заплямуватися цим брудом: не сплачувати максимально податки фінляндській державі, щоби жоден мій цент із податків не пішов на Росію у вигляді інвестицій, виступати відкрито проти дружби та зближення Москви та Гельсинкі, продовжуючи свою опозиційну діяльність.
Фінським обивателям цього не зрозуміти, як і російським, котрі у Суомі живуть тільки тваринними інстинктами й загрузли у своєму комфорті, при цьому прибираючи з життя всі моральні якості. Вони відвідували Росію, купували там дешевий бензин та їжу (деякі з них і сьогодні через Естонію їздять на Росію), ходили на вибори, обирали Путіна, робили явку, при цьому після 24.II.2022 лицемірно підняли прапор України у Фінляндії та вважають, що для України вони дуже багато зробили. Але, якщо на терези справедливості покласти з одного боку 7 років підтримки Росії, коли вже вирувала війна, а з іншого — півтора року ефемерної показної підтримки України, то ми побачимо лицемірство і підлість. Тому, для мене було важливо на той час усунутись від цього суспільства і не зраджувати свого коріння.
Тим більше моя бабуся Марія — українка з походження — по лінії матері брала велику участь у моєму вихованні. Вона сильно мене любила і померла якихось 3 роки тому, у 2020-му. Вона мала прізвище Солошенко, виховувалась на Уралі з братами без матері та батька у важкий час, куди їх насильно вивезли більшовики з Наддніпрянської України...
Ще для мене було дуже важливим перетворення нашого регіоналістського проєкту «Вільний Урал» на самостійницький рух. Я вклав у нього всі сили, пожертвував родиною. Разом із дружиною та однодумцями з Магнітогорська, уральськими робітниками, ми створили у 2014 році наш проєкт, який у 2017 році намагалися зареєструвати вже тут, у Суомі. Згодом, у 2019 році ФСБ РФ домовилася з німецьким гостинґ-провайдером про блокування сайту «Вільний Урал». Це був перший на Уралі проєкт, який відкрито говорив про незалежність Уралу від Москви та Росії у цілому, де не було б цензури, як на інших російських опозиційних ресурсах.
Ще один проєкт, до якого я причетний, він досі залишається і продовжує жевріти, хоча на Росії його вже de jure називають «екстремістською організацією» — це рух «Лівий опір». З семи осіб, хто був у цьому русі, тільки ми двоє залишилися на волі – я та Станіслав Дзічковскій. Він єдиний, хто встиг виїхати до США, а я на той час уже жив у Фінляндії. Кубанська активістка Дар'я Полюдова, як головний ініціатор «екстремістської організації» отримала на Росії 9 років таборів за створення «Лівого опору» та за проукраїнські дописи у соціальних мережах.
Сибірський самостійник Ігор Кузнєцов, активний учасник «Лівого опору» — сидить у московському СІЗО, проходить за двома кримінальними статтями й уже не вірить, що скоро вийде на волю. Ще одна наша соратниця — Олена Крилова; її затримали у Бішкеку і хочуть екстрадувати на Росію як «небезпечну екстремістку». Всі мої товариші на Росії виступали за Україну, за її цілісність. Вони хотіли, щоб Україна здобула свободу, а жителі російських і неросійських регіонів зняли зі своєї шиї імперський зашморг Москви й стали незалежними.
Озираючись у минуле, розповідаючи про свій досвід, я пам'ятаю, що фіни готові на будь-яку підлість, аби догодити та допомогти східному сусідові. Вони легко виб'ють у людини внутрішню опору і спостерігатимуть, як ви мучитеся, підкидатимуть дрова у вогонь, варитимуть вас як ту жабу на повільному вогні...
Російське емігрантське середовище плескатиме у долоні, оскільки паразитам невідомі морально-етичні підвалини. Що іншому погано, то їм добре, адже вони приїхали за комфортом, аби прилаштувати свою п'яту точку у теплому місці, а якщо потрібно, — то бути й резидентами Кремля. Фінляндія, особливо у Гельсинкі, — це, відверто кажучи, проросійський відстійник. Тутешня сумнозвісна Поліція безпеки — це огидний аналог ФСБ; а у фінській поліції та у фінській прокуратурі знайдуться «перевертні у погонах». Це треба завжди пам'ятати й остерігатися їх.
