Перемога України як великий тягар
Переважна більшість населення України хоче, щоби війна скоріше закінчилася. Від умовного Лиману до Хуста люди прагнуть не помічати її...
Хто не розуміє, що перемога – це не тільки радість і слава, а й великий тягар, той не здатен здобувати сталих перемог. Великий політичний капітал, як і капітал фінансовий, – це великий клопіт.
Подібно лінивому злидню, що хоче розбагатіти, аби лежати на пляжі на Мальдівах, наслаждацця жизню і нічого не робити й саме тому ніколи не стане мільйонером, а отримавши якимось випадком (лотерея, спадщина, скарб) мільйон, швидко його проциндрить і вернеться на смітник, суспільство, що сподівається на якусь імпортну вундервафлю як панацею від ворога, не зможе здобути переконливої перемоги у війні. Навіть, якщо ця Wunder Waffe в нього якимось дивом опиниться.
Переважна більшість нашого населення хоче, щоби війна скоріше закінчилася, аби скинути з себе тягар і знову вернутися до того способу життя, який, власне, і довів його до мілітарної дистрофії та фінансових злиднів. А ще змусив іти по світу із протягнутою рукою й прости грошиків та стрілялок, бо хто ж думав, шо так получицця...
Перемога – це завжди вихід на новий геополітичний рівень, що передбачає ще складніший рівень завдань. Вони потребують вищого рівня соціальної дисципліни та кваліфікації політичних кадрів.
Тому однією із головних ознак настання докорінного перелому у війні на нашу користь є формування уряду національного порятунку, чий кадровий склад відповідає серйозності історичних викликів. Його поява означатиме, що у нації є воля до перемоги, є готовність робити для перемоги все, що потрібно (а не тільки те, що подобається) і є відповідний рівень зрілості, що дає сили визнавати й виправляти помилки, без чого скористатися плодами перемоги буде вельми проблематично.
Визнання такого уряду нашими євроатлантичними партнерами означатиме їхню рішучість підтримувати Україну на шляху перемоги (на яку вона має повне право). А ще – приймати в свою компанію нового, сильного геополітичного гравця.
Спротив московській інтервенції у поточному форматі – це не більш, ніж зусилля на підтримання штанів: не кажу, що такі зусилля не мають сенсу. Врешті-решт, краще жити, ніж не жити, краще ходити в штанях, ніж без, краще триматися на плаву, ніж покірно йти на дно.
Але не треба себе обманювати, самообман на війні може фатально скінчитися. З засцяними очима, локшиною на вухах, кашею у голові та виваляним у багнюці прапором, який все не на часі випрати (і вобщчє: вам шашечкі, ілі єхать? – прим. авт.) у тріумфальну арку не війдеш – тільки до розстрільної ями.
