Пророча пересторога Заходу від старого українського генерала
Манірна Європа та марнославна Америка думають про власний зиск, на Україну їм байдуже. Така позиція може зіграти із ними злий жарт на крові.
Ввечері 30 серпня 1958 року на бенкеті у Торонто в аудиторії зібралося до 700 осіб. 79-річний генерал-хорунжий генерального штабу Армії УНР і член Проводу ОУН Микола Капустянський виступив із короткою промовою до присутніх.
З властивим собі, скріпленим багаторічним штабовим досвідом та постійними студіями, нахилом до жорсткої аналітики досвідчений вояк кількома реченнями схопив сучасний змаг у світі та участь у ньому українців на батьківщині й у світі. Вже тоді генерал Капустянський пророчо застерігав і стверджував наступне:
«Хочемо ми того чи ні, але всі ми несемо відповідальність за вислід цього змагу. Диктатура Москви підготовляє ввесь час підбій решти світу, вона добуває успіхи і території. Совєти мають найбільшу сьогодні нормальну армію, майже дорівнюють Заходові летунством, диспонують атомною зброєю, запасами сировин і людськими ресурсами. Але поруч того всього, що зумовлює їх успіхи і примушує Захід до беззубої оборони.
Москва має ще інший козир, а саме — антикольоніальні і самостійницькі рухи народів усіх частин світу, які вона роз'ярює, використовує і підбиває для своїх імперіяльних цілей. Захід протиставить цьому походові на свою капітуляцію тільки політику від випадку до випадку епізмент поділів і відпису позицій та так звану оборонну стратегію у висліді яких програє карту за картою.
Найгрізнішій зброї Москви — її нібито антикольоніяльній і визвольній політиці, Захід не протиставить нічого навпаки — на цьому важному відтинку світового бою він проповідує або непередрішенство або деклямує загальні й нічого не значущі фрази.
І це тоді, коли тільки останні роки з польськими, східно-німецькими і, головне, мадярськими подіями доказали йому, що його ж найвартніші союзники там таки — у совєтському таборі, а спротив України, що наче фенікс раз-у-раз підноситься до боротьби з московським окупантом не находить у Заходу не то реальної оцінки і признання, але навіть відповідної його уваги. Така політика, може і мусить призвести тільки до генеральної катастрофи».
Вихід із цього становища старий український генерал вбачав у переломі в політиці, стратегії й тактиці Заходу, який має бути змушений перейти у відношенні до Москви з оборонних на офензивні позиції. Тобто Європа з Америкою мали б не захищатися й мляво реагувати на провокації Москви, а рішуче діяти наввипередки.
«Це питання її життя й смерти. Атому теж питанням її життя й смерти є активна наступальна політика, яка повинна вжити кольосального занедбаного досі Заходом потенціялу в запіллі свого архиворога — поневолені Москвою народи та серед них, у першу чергу, Україну», висловлювався генерал Капустянський.
Україна, вказував він, має ключеву позицію серед покорених Москвою народів та є найбільшим союзником Заходу «у майбутній — недалекій і грізній — розправі вільного світу з світом варварства і занепаду». Як бачимо, Захід і по нині ігнорує ці зауваги.
Хоча відомо, що історичні події кінця 1980-х — початку 1990-х років підтвердили слова генерала Капустянського. (До слова, і не тільки його, а й Ярослава Стецька, Данила Скоропадського й інших політичних емігрантів-українців).
Однак, як тоді Захід не зважився добити скаженого і пораненого знемагаючого звіра, так і тепер знов стоїть перед історичною дилемою. Але, як ми бачимо, вже більш загрозливою для самого себе...
