Україна має бути не осторонь, але на вістрі глобальних геополітичних змін
Українська нація не обирала історію й географію, а наша стійка згуртованість рятує державу від знищення. Як зовнішнього, так і внутрішнього.
Безумовно, всі скажуть, що головним завданням України є вистояти у війні зі значно переважним ворогом, стиснути волю в кулак, «терпи, терпець тебе шліфує» і так далі. Та це ну дуже спрощена позиція, яка підійде хіба для політичних мітингів, політичних talk show, а також гіперболізовано патріотичних коментарів у соціальних мережах.
«Всі на фронт! В окопи!», — і так далі. Насправді ж перед Україною стоїть комплекс значно складніших задач, які, передовсім стосуватимуться затвердження власної, гучно оголошеної геополітичної суб'єктності.
Найперше, це стосуватиметься питання «справедливого миру». На мій погляд, поняття «справедливий мир» таке ж як і «денацифікація», себто ніхто достеменно не може сказати, що саме за ним стоїть.
Станом на сьогодні це означає збереження більшої площі території під своїм контролем ніж є зараз, паралельно з дієвими, гарантіями безпеки. НАТО, судячи з плану Кіта Келлоґа, нам «не світить» найближчі 10 років.
А вступ до Альянсу без тимчасово окупованих територій, не дивлячись на зростання популярності такої конфігурації в українському суспільстві — не розглядають (принаймні публічно) ні в українській владі, ні у самому НАТО. Такі от справи.
До всього цього додається непередбачуваний та водночас дуже рішучий Дональд Трамп, який регулярно на весь світ заявляє, що зупинить війну в Україні, на Середньому (Близькому) Сході. Й узагалі висловився, що не допустить Третьої світової війни, «до якої ми близькі як ніколи».
Чим конкретно має пожертвувати Україна (крім надання доступу американським компаніям до наших природних ресурсів) — теж не відомо. Тому наступного року, наша дипломатія має працювати як ніколи плідно та активно, щоби завершення повномасштабної війни стало для України якомога менш болючим і дискусійним.
На тлі непередбачуваності Трампа, перед Україною стоїть ще одна архіважлива задача, яка потребуватиме комплексного плану дій: взаємодія з партнерами на європейському континенті. Трамп неодноразово наголошував, що зменшить американську військову присутність в Європі заради збільшення її в Індійсько-Тихоокеанському регіоні аби ефективніше протистояти Китаю.
De facto, це змусить всіх нас (маю на увазі європейські країни) більш плідно та об'ємно співпрацювати у галузі безпеки та оборони. Якщо хочете, створити самодостатню європейську альтернативу НАТО, під головуванням Британії та Франції.
Наразі, саме ці дві держави є основною рушійною силою в питанні відряджання в Україну своїх військових контингентів для забезпечення підтримки режиму припинення вогню. Вже і Нідерланди не проти, і Литва, і навіть міністр оборони Німеччини Боріс Пісторіус «уявляє собі» німецьких солдатів в Україні, але лише після припинення бойових дій.
Тож, для нашої держави є ключовим пріоритетом домогтися введення союзних європейських контингентів як для власної, хай і нестабільної, та все ж безпеки, так і для зменшення впливу на власну внутрішню й зовнішню політику з боку Трампа і його адміністрації. Крім якісної та ефективної взаємодії зі США і Європою, перед Україною стоятимуть задачі й в інших регіонах світу, де Київ активно проявляє себе.
Особливо яскраво це стало помітним цьогоріч, передовсім у військовому плані: Судан, Малі, Сирія... Скрізь українські спеціалісти показали себе на найвищому рівні професіоналізму, змусивши говорити про себе не тільки у контексті війни в Україні:
- не виключаємо, що відповідальні за такі місії українські силові структури — продовжать роботу зі зменшення російського військового впливу у світі;
- не виключаємо і появу наших спеців у Лівії, куди після втрати бази в сирійському Тартусі планує повноцінно увійти РФ із прицілом на порт Бенґазі;
- не виключаємо появу наших спеців не тільки у Малі, а й у Буркіна-Фасо та Нігері, які, як і Малі, знаходяться під владою проросійських хунт;
- ну й, звісно, не виключаємо появу наших спеців не тільки в Сирії, а й в Іраку, Лівані та Ізраїлі.
Усе це цілком логічно, адже іранська загроза висить не тільки над Середнім Сходом, вона продовжує висіти й над Україною. А враховуючи той факт, що Трамп вкрай рішуче налаштований закінчити війну не тільки тут, але й там — Україна не має бути осторонь, вона має бути на вістрі.
Також, переконані, що Україна не дарма активізувала дипломатичну роботу в Африці; от, наприклад: цьогоріч, Україна відкрила власне посольство у Ботсвані. Для багатьох це нічого не скаже, а проте Ботсвана є другим у світі видобувачем алмазів.
Ця африканська країна цьогоріч приєдналася до ініціативи G7 по відстеженню походження алмазів, аби знизити частку РФ на світовому ринку і запобігти «змішуванню» каменів із російськими у «перевалкових» центрах, таких як Об'єднані Арабські Емірати та Індія. Розвиток відносин у такій цікавій та дорогій сфері як алмази, допомога Ботсвані у відстеженні російської контрабанди цих каменів — зміцнить позиції України не тільки на африканському континенті, а й взагалі у цивілізованому Світі.
Повертаючись у наш регіон, де для України є три проблеми (не рахуючи РФ): Угорщина, Словаччина та Білорусь. Наступного року питання «і що ж з ними тепер робить?» стане як ніколи гостро:
- мадяри в особі Віктора Орбана бісяться через перебої постачання російської нафти;
- словаки в особі Роберта Фіцо через припинення Україною транзиту російського газу;
- і білоруси de facto повернули собі ядерний статус і в перспективі можуть навіть озброїтись «Орєшніком».
Подальше накачування лукашенківського режиму допускати не можна. У січні наступного року у Білорусі відбудуться «вибори»; будемо ми якось втручатися чи ні, не знаю, однак питання стоїть гостро, тож це ще один важливий напрямок для нашої держави.
Стосовно Угорщини та Словаччини скажу так: якщо РФ змогла влізти у внутрішні справи Румунії через TikTok — чому Україна не може зробити так само з вищезгаданими країнами? Може, якщо захоче; і там, і там є політичні фігури на які можна спертися й які можна профінансувати, тим самим збільшивши їхню вагу.
Певні, що такий план існує. Загалом же, підсумовуючи цей міжнародний блок, Україні наступного року доведеться працювати на всіх напрямках світу, бо загальна геополітична ситуація на планеті напружена настільки, що «Карибська криза» здається маленьким непорозумінням і от в цій геополітичній ситуації потрібно доводити задекларовану суб'єктність.
Знаєте, хто найчастіше гнівається та плюється, коли мова заходить про вибори в Україні? — Ті, хто не підготувався до виборів в Україні й через це «пролетить», а до виборів треба бути готовим завжди, це ж політична аксіома.
Неозброєним оком помітно, як провладна та опозиційні партії тишком-нишком почали передвиборчу підготовку. І якщо мастодонти (Петро Порошенко і Юлія Тимошенко) роблять її тому, що все розуміють і відчувають (а політична чуйка в обох ай-яй-яй), то провладна вертикаль робить це не від хорошого життя.
На Банковій усвідомлюють, що зразу після припинення вогню — на неї почнеться тиск як із Вашинґтона і Брюсселя, так і з Пекіна та Нью-Делі, бо «пересиділи й набридли». От і доводиться готуватись, розмірковувати над скупкою Telegram-каналів, не скасовувати «Єдиний Телемарафон», а паралельно із цим робити речі та заяви, які сподобаються людям: будь-то мораторій на певні тарифи чи «довбойоб» на адресу путіна.
Однак, за роки повномасштабної війни, владна команда допустила стільки помилок, як внутрішньополітичних, так і безпеково-оборонних, що на певних тарифах чи «довбойобі» не виїхати. Потрібно щось радикальне, але що?
Так до 2022 року більшість з нині окупованих територій окупованими не були... Спробувати у якийсь популізм, при тому підкріплений грубими грошима?
Воно можна, тим більше що більшість народу таке любить (зайдеш у соцмережі, ніби всі матюкаються «Вовину Тисячу», а зайдеш у статистику — так її вже мільйони отримали, і далеко не всі її перенаправили на пожертви). Однак тоді доведеться з якоїсь сфери гроші зняти, а з якої?
Інакше кажучи, і не хочеться на вибори, і не піти не можна, але йти особливо немає з чим. Таким чином, не дивлячись на широкий спектр поставлених безпекових та геополітичних задач — одним з головних ризиків для України наступного року є внутрішня політична криза, якою ну просто обов'язково скористається РФ.
Адже за словами її бункерного ватажка — «там мноґа наших ребят, с каторимі можна ґаваріть». (Не забуваймо про вітчизняну «п'яту колону», це ж не лише Юрій Бойко і Ко).
Підсумовуючи все, скажемо так: дійсно фронт був, є і буде головною задачею України, як в нинішньому, так і в «замороженому» чи деескальованому стані. Наступний рік стане роком різноманітних перспектив для України, якими вона або скористається або так і залишиться на європейській периферії ,але ж обирати нам.
