Як Україні уникнути повторення війни?
Варто відразу наголосити, що доки не буде знищений головний бенефіціар конфліктів в особі КНР, українці страждатимуть від осійської агресії.
Трохи раціоналізації запеклої дискусії, бо тема «як зробити так, щоби точно не було великої війни 2.0» перетворилася на поле спекулятивного не-конструктивного срачу і політичних маніпуляцій. Хоча навіть ця ще не закінчилася.
Чим постійно й активно користується ворог, а також його свідомі чи несвідомі союзники, бо коли триває війна і у нас, і у росіян стоїть одна задача. А саме, — максимально деморалізувати та зневірити свого опонента.
Зараз битва крутиться навколо теми «запрошення до НАТО», але це не вся відповідь на питання. Це взагалі не обов'язкого відповідь на питання, тож варто все ж проговорити доволі очевидні речі.
Чим далі тим більше переконуємося, що якби на 2022 рік Україна мала умовні 200-300 літаків із боєкомплектом до них, ніякої війни не сталося б. Однак літаки (власне, винищувачі) — це лише частина відповіді.
Саме тому росіяни зараз так бісяться коли Україна отримує перші західні літаки попередніх поколінь, оскільки кожен літак, кожна система ППО, кожне нове виробництво снарядів — це про те, що вони не зможуть повторити. Щонайменше, піти далі точки зупинки війни.
Бо створення реальної системи стримування зробить повторну агресію надто ризикованою для противника. Це, власне, вже зараз відбувається й оці всі заплановані постачання літаків та іншої зброї — вони про довготривалу безпеку.
Тому відповідь на питання, якщо воно буде так стояти «Літаки чи НАТО?», — обрати варто літаки й багато боєкомплекту до них. Скільки там нам зараз наобіцяли літаки у найближчі 5 років, майже 100?
Працюємо над тим, щоби було втричі більше, а краще — у 5 разів. Якщо ж казати про дипломатичний напрямок, то оборонні угоди із зобов'язанням постачати нам зброю — це теж дарма недооцінений інструмент.
Розуміємо, що існує велика політична і емоційна спокуса щоразу як папуга горланити «БУДАПЕШТ! БУДАПЕШТ!», але будьмо чесними хоча б із собою. Ми самі у період між 1994 і 2014, і навіть після 2014 не те, щоби дуже багато працювали над тим, щоби трансформувати ті документи у якісь адекватні гарантії чи двосторонні угоди.
Підписання довгострокових двосторонніх оборонних угод з країнами, які мають сильний оборонний потенціал створює додатковий захисний контур. Посилення стратегічних відносин із Польщею, Туреччиною, державами Балтії також може знизити ризики повторення війни.
Сюди ж додається формуванням інших регіональних ініціатив колективної безпеки. Потенційним майданчиком для такого альянсу можуть стати країни Чорноморського регіону (Молдова, Румунія, Болгарія), які мають спільні інтереси у стримуванні РФ.
Інтеграція до ЄС це теж не лише економіка, але й безпека. ЄС може забезпечити не тільки економічні переваги, але й посилення безпеки, тому повноцінна інтеграція дозволить залучати нові технології, розвивати економіку та модернізувати інституції.
Сюди треба додати ще й внутрішню стійкість: і економічну, і інформаційну, і політичну (але про це треба багато писати окремо). Проте важливо проговорити це: сильна економіка є важливим фактором для стримування агресора; власна промисловість — це єдина гарантія того, що у тебе буде все необхідне під час війни.
Загалом, Україна повинна розглядати свою безпеку у ширшому контексті ніж вступ до НАТО. У тому контексті, який зберігає нам вікно можливостей для розвитку.
Фундамент довгострокової безпеки закладається вже зараз і буде розширюватися після війни. У нас просто немає іншого вибору, якщо ми хочемо жити у своїй країні.
Ну і так, треба все ж припиняти слухати людей, які хочуть переконати українців чи підвести нас до думки, що «ми — приречені». І що треба здати країну шляхом втечі чи капітуляції:
- це брехня, бо ситуація лишається невизначеною, але робочою;
- ці люди — вороги.
Слухати ворогів доволі тупо. Мабуть, треба окремо пояснити про НАТО, що це — круто і туди треба рухатися, але як у найближчі роки туди реально добігти й як переконати проголосувати за вступ України боязкі уряди не ясно.
І поки не виглядає так, що це реалістична перспектива. Бажати, звісно, треба максимуму, у тому числі краху путінського режиму й адекватних сусідів там, де зараз розташовані РФ і окупована неї Білорусь.
Але промальовувати параметри безпеки необхідно зараз і незалежно від того, наскільки перспектива НАТО чи «краху росії» буде реальною. Тому літачки, літачки і ще раз літачки разом з ракетами та інфраструктурою.
