Збройні сили України. 30 Років не легких етапів становлення

Гарний початок був перекреслений байдужістю й часто й відвертим шкідництвом

6 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла надзвичайно важливі для військового будівництва закони — «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України». Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генерал-полковник К.П. Морозов. 3 січня 1992 року розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислокованих на українській території військ.

Але, здавалося б гарний початок був перекреслений байдужістю й часто й відвертим шкідництвом з боку керівництва України що до Збройних сил. Той початковий запал до будівництва власного війська не великої кількості офіцерства які щиро перейнялися цим – свідомо зводився нанівець. Натомість в армії продовжувалися традиції «совка» у гірших формах його прояву.

Ядерне роззброєння, знищення стратегічної авіації, тотальний розпродаж військового майна, корупція, відмивання коштів – розвалили той чудовий потенціал що лишився українській армії у спадок від СРСР. Відсутність повноцінної військової доктрини, визначення для особового складу потенційного ворога вносили дезорієнтацію в армію.

Не секрет, що більшість йшли туди служити чисто з меркантильних міркувань: вихід рано на пенсію, якщо пощастить з посадою – поживитися казенним майном і т.п. Мало хто з офіцерів та солдат-контрактників, які обрали службу в ЗСУ усвідомлювали що їм колись прийдеться з кимось воювати, а тим паче проти «російських друзів». Й це з часом призвело до трагічних наслідків.

На початок російсько-української війни у 2014 році підрозділи Збройних Сил не мали достатньої кількості озброєння і техніки, особовий склад був слабо підготовлений. Наявне модернізоване та нове озброєння, що отримували підрозділи Збройних Сил в одиничних екземплярах, не впливало на боєздатність частин і підрозділів. Завдання по захисту України виконувалися завдяки самопожертві та героїзму воїнів які лишилися вірні присязі. У перший період АТО велику допомогу підрозділам Збройних Сил надали добровольчі батальйони та волонтери.

Нарешті, в горнилі війни розпочалося створення справжньої армії, армії яка захищає свою землю й свій народ. За майже вісім років не оголошеної війни в ЗСУ відбувся значний рух вперед. Але, попри все я не розділяю патетики «найвеличнішого Президента», що до однієї з «найкращих армій у світі». Є ще чимало в ній на жаль значних проблем…

З 2016 року коли фронт стабілізувався, до ЗСУ в пошуках заробітку кинулися на штабні посади чимало «відставників» радянського гарту, які до цього тихо сиділи в себе на дачах й чогось чекали. За їх допомогою знов стали процвітати в більшості військових частин бюрократія та інше не потрібне насліддя від старої армії. Військомати з метою виконання плану вербували до війська будь-кого, від яких більше шкоди ніж користі. На кшталт: «вигнала дружина з села, щоб десь гроші заробляв». Це все я знаю не з ЗМІ, а зі слів друзів які продовжують ще служити там.

Один з них мені сказав: «якщо проводити історичні паралелі з 1917-1918 роками, на цей час ми маємо лише «українізовану армію»

Відносно малі зарплати армійців, житлові проблема, недостатнє фінансування військових замовлень, не визначеність керівництва країни що до подальшої стратегії й тактики війни - лише пригальмовують прогрес в ЗСУ. Але, попри всі негаразди що були й на жаль є там, я вірю, що з часом наша армія стане дійсно ПРОФЕСІЙНОЮ й УКРАЇНСЬКОЮ, а не українізованою!