Звідки походить російська агресія та деструктивність?
Ідеї стають убивчими! Носії таких ідей зазвичай не керуються розумом, але засліплені підсвідомими ситуативними емоціями...
Напевно, чи не найбільшим когнітивним непорозумінням, яке вразило нас в попередні роки, було проголошення росіянами тези, що вони й українці – це один народ. Не в останню чергу саме це переконання спричинилося до повномасштабного вторгнення.
Часом такої безапеляційності годі прийняти, вона до того спантеличує, що виникає природне бажання з'ясувати, від якого часу росіяни почали так вважати. Вочевидь, подібна затятість старіша за імпульсивну й розхристану сучасну доктрину "русского мира".
У філософа Ніколая Бєрдяєва є твір, який має назву "Русская идея" (1946). Властиво, його міркування підходять близько до розуміння вбивчої сили російської ідеї: вибуховий характер росіян випливає з поляризації цього розташованого між Заходом і Сходом і неймовірно схильного до крайнощів народу.
Це свідчення їхньої непередбачуваності, а відтак і постійної перестороги щодо них з боку західного світу. Бєрдяєв переконливо показує підхожі характеристики росіян, які перебувають під неабияким впливом діонісійної стихії (бунт і смута), що жене їх підкоряти простори, проте залишаються нездатними оформити імпульси, під дією яких вони залишаються.
Почуття постійної натхненності заважало їм виробити соціальні чесноти. Це унеможливило формування лицарського кодексу честі й аристократії, а відсутність досвіду приватності не сприяла появі буржуазного суспільства на штиб західного; запозичувалися суто формальні ознаки, після чого виникає суттєва прірва між народом і барством.
Засилля деспотичної держави (вселенського царства) та догматичного, не грецького, а російського православ'я ("істинного християнства") не давали прижитися раціональності, що нагадувала їм радше вічно підозріле латинство. Водночас філософія вряди-годи переслідувалася: у 1850 році її взагалі на певний час заборонили викладати в університетах, а у совєцький період замінили марксистсько-ленінською доктриною.
Навіть імператори, що закликали до західних реформ у сфері технології, знову скочувалися до тиранії, як-от Пьотр I, чи прикривалися просвітництвом, як Єкатєріна II вольтеріанством. Проголошуючи себе спадкоємцями візантійських імператорів, московські правителі переходили до ідеї імперії.
Звідси пряма дорога для будь-якої думки до тоталітарного мислення, про що свідчать постійні хитання від обґрунтування жорстокості та насильства до пошуку тотальної всеєдності, вселенської справедливості. Цей інтелектуальний глобалізм підохочував історіософські пошуки царства універсального добра.
Тривале перебування в ізоляції від інтелектуальної традиції Заходу ніскільки не сприяло розповсюдженню вченості та змушувало ставитися до свободи як до виклику. Знання розглядалося не з точки зору теоретичної самоцінності, а можливості досягнення конкретної цілі.
Затим наростала ідея російського месіанства, в яке легко вкладаються ідеї чи то "Третього Рима", чи комуністичного Третього Інтернаціоналу, а нині вже винятковості "русского мира". Російська культура ad natura мазохістська.
Погодьтеся, навіть героїзм у ній підміняється культом самоприниження з метою демонстрації власної правоти через оприявлення страдництва і самопожертви (юродство, сектантство, самозванство). Готовий до самопожертви народ завжди повертається до підтримки самодержавства.
Парадоксально, але колонізація земель нерідко відбувалася втіклими російськими людьми, які хотіли ставати козаками, тобто вільними. На відміну від західних інтелектуалів, на росії виникала інтелігенція, що зробила своїм покликанням порятунок народу, якому приписувалися риси непорочності.
Заради народу, через якого промовляє сам Бог, не гріх було піти бодай і на каторгу. Часто російська інтелектуальна думка завдяки своїй тотальності суміщала крайні форми, а ті своєю чергою доходили мало не до релігійного захоплення; байдуже, чи була це біологічна дарвіністська теорія, чи ідеалістичне геґельянство, вульгарний матеріалізм або революційний марксизм.
Подібне обертання думки на віру народжувало потужну метафізичну літературу з виразними есхатологічними мотивами про долю росії. За окремими винятками, росіяни не хотіли помічати свого відставання від Заходу, натомість увиразнювали власний унікальний шлях.
Геґелева концепція історичних народів прекрасно придалася для такого тлумачення. В того ж таки Геґеля вдалося відшукати тезу про можливість примиритися з нестерпністю соціальної дійсності; хоча вона часом і нестерпна і жорстока, що дається взнаки кріпосним правом або схожими заходами державної реакції, проте геґелівська формула спрацьовувала подібно до магічного замовляння: «Все розумне дійсне, а дійсне розумне».
Отже, треба змиритися з наявним станом справ, адже це необхідність. Утім, якщо Заходу російські теоретики (приміром, слов'янофіли) закидали надмірну раціоналізацію, то порятунок росії вони бачили в духовності.
Раціональний розпорядок, у цій візії, покликаний убивати людину, тоді як російській державності, нехай їй раз у раз доводиться вдаватися до насильства, все ж удається зберігати духовний потяг до вищого блаженства. Готова відмовитися від громадянської свободи, російська людина через неймовірні лихоліття сягає свободи духа; тá хіба що російському православ'ю відкривається ця істина.
Так і персонажі творів Фьодора Достоєвского почасти неприкаяні. Їм кортить діяти всупереч усьому, вони непередбачувані страждальці, що спокутують гріхи чи не всього людства, а значить, як ніхто інший є наближеними до Бога.
Їхня святість виправдовує те, що іноді вони, проходячи випробування духа, схильні вдаватися до речей огидних, але, пройшовши крізь страждання, вони заново перероджуються. Тиражування цієї спекулятивної ідеї дала змогу російській літературі посісти місце такої собі вчительки життя; навіть у світі її почали сприймати не як гіпертрофію людського фантазування, а своєрідну терапію.
Не знаючи справжнього романтизму чи класицизму, вона продовжувала експлуатувати релігійні пророцтва, щоправда, від ідеї страждання й жалю недалеко до пошуку винних у цій ситуації. Бог неодмінно захищатиме страдника, робитиме його обраним, а отже, лишається крок від ресентименту до самообожнення та легітимації насильства щодо призначеного кривдника.
У такий спосіб російська людина відвойовує собі право на постійне невдоволення. Вона – enfant terrible, що невпинно вимагає преференцій, їй не хочеться помічати фройдистського "принципу реальності", натомість кортить невпинно наполягати на реалізації "принципу задоволення".
У росіян загострена потреба витворити власний світ домінування. В їхній гностичній доктрині світ сповнений зла, себе ж вони сприймають як виконавців місії порятунку через насаджування свого світоустрою, бо для них він справедливий.
Якщо світ, яким він є на теперішній момент, їх негідний, а отже, не влаштовує їх, то його дозволено руйнувати, обкрадати, визискувати, чинити ґвалт. Відповідальність за такі вчинки покладена на вождя, він спокутує весь тягар влади, проте за це йому необхідно коритися.
Російська ідея не може бути ідеєю рефлексії, позаяк наскрізь пронизана пророцтвами, месіанством і апокаліптикою. Вона легко всотує різні доктрини, доводить їх до краю та живиться цією енергетикою, віками засліплюючи своїх адептів.
